Елисавета Багряна. Видiння

Фрагмент портрета.
Худ. Марин Подмолов


Елисавета Багряна
ВИДІННЯ

Квітуча довкруг розливається днина –
це квітень майнув у вікно,
і диха зелена весни чаровина,
солодша за мед і вино.
 
І тісно, і душно у хаті до краю,             
не спинить мене той полон.               
Я мовлю про те, що сама і не знаю,
чи ява була то, чи сон.

Хвиль темнозелених  я зріла хитання
і білий вітрильник ген-ген,      
на дальньому березі ясне світання,      
де спів стоголосий сирен.

Небачені люди і мови нечуті,
вітрами запалена юнь,               
розплющені очі і повні могуті
серця... Й хвилі довгих відлунь...

Але ти все ходиш, ступаєш, маркітний,
повз мимо мене туди і сюди, 
і вже затиха голос мій непомітно       
від передчування біди.

Даремно,  бо кров мою вже отруїла
бентежна  отрута, мабуть.               
І я відчуваю – за спиною крила         
потужні і вільні ростуть.

(переклад з болгарської – Любов Цай)

***

Оригінал

Елисавета Багряна
ВИДЕНИЕ

Вън ходи край къщи и пее отново
април, цветоносеца блед.
И дъха зелената пролет отрова,
по-сладка от вино и мед.
 
Как душно и тясно е в нашата стая,
как силно ме тегли навън.
Това, що разказвам, самичка не зная
наяве ли бе, или сън.
 
Видях аз морето — зелено и тъмно,
и белият кораб на път.
Край някакъв бряг неизвестен се съмна,
де много сирени тръбят.
 
Невиждани хора, нечути езици,
обветрени, млади лица
и сини очи с разширени зеници,
и смели, и волни сърца…
 
Но ти, недоволен и мрачен, отмеряш
пет стъпки напред и назад.
И моя глас млъква, смутен и треперящ,
треперящ от горест и яд.
 
Напразно. Отровата вече проникна.
В кръвта ми кипяща се вля.
И чувствувам вече — на плещите никнат
две силни, две волни крила.