Це так дивно

Можливо, це занадто особисто. Але те, що коїться зараз, теж стосується особисто кожного. Навіть тих, до яких це ніяк не дійде. Напевно, це занадто пафосно, але все те, чому нас вчили з дитинства, теж можна назвати пафосним, але ми тоді чомусь називали це «добром».

Моїм рідним містам та людям, яким є що втрачати. Бо вдома на них чекають кохані, а за їхніми плечима стоять цілі життя, які так важко покидати, але якщо цього не зробити, то обличчя майбутнього буде страшним. Пригадала фреску, на якій три постаті – минуле, теперішнє та майбутнє – несуть померлого... Я не хочу, щоб в мого майбутнього був хижий оскал. І ці думки мені вже видаються більш доцільними за вірш, але. Нехай живе. Бо коли ти починаєш соромитися бути щирою, то варто плюнути на все і бути собою.

**

Це так дивно: на тому роялі, який оминули
(ми не грали кохання, неначе боялися зла),
вже у Києві виють розпечені оловом кулі.
Я не вмію вбивати, але й пробачать не змогла.

І не зможу ніколи отої наруги забути
(ані вулиць на двох, де так тісно, що важко іти),
ані новозапечені в болі та гордощах Крути
на моєму Майдані, де створюють люди світи.

Білий сніг від лелек (посивіли думки при надії),
що несуть нашим дітям заквітчану мужністю смерть.
Я не можу мовчати – хіба я даремно любила?
як не може піти у запроданці відчаю смерд.

Крижаніє земля, і так гаряче б’ється у груди
те, що зветься життям (чи коханням? – не знаю, прости),
ми не вмієм, та й край, дозволяти цим тварям наруги
над містами, в яких наша музика зводить мости.

Тож зіграй мені щось – я почую, ти віриш, почую
(адже чує Господь молитви, що летять звідусіль,
і, заплаканий вщент, наші долі поспішно віршує)
ти йому підкажи пісню лева, додавши їй сил.

І тоді я збагну, що не страшно ні краплі померти,
упізнавши любов і не зрадивши віру, з людьми,
що пліч-о-пліч ідуть – у лещата, де проклятий беркут
нам доводить, що ми, на коліна не станемо ми.