Шевченковi

Лікар душ чи самітник-пророк?
О, великий і вічний Кобзаре!
Час іде, а твій біль не засох,
Два століття, а правди немає.

Солов’їна тепер  не ганьба,
І за слово ніхто не карає,
Тільки діти з-під палки все вчать,
Дивну мову вони забувають.

Ти творець, хоч не можна було,
Хоч царі над тобою стояли,
Вольнолюбні тяжкії думки
Під пером діамантами грали.

А тепер в нас цензури нема,
Можна вільно меч правди тримати,
Тільки замість ланки творців
Ми отримали тьму графоманів.

Думав ти: інша мова – це мода,
Її вчать, а свою забувають,
Мішанина зі слів – зла негода –
Дощ пройде – українська засяє.

Зараз же, хоч нема в ній позора,
Молодь рідну свою зневажає,
І багату скарбницю на слово
Сленгом й лайкою враз закриває.

А французька? Навіщо ж вона?
І англійська, й німецька не дуже нам...
Деградація йде – сарана.
Бо вже рідна стала байдужою.

Що ж політики? Може, вони
Воскресять Дух Вкраїни?
Та ні! Посадовці з листочкiв
Говорять, щоб заплющить нам очі.

Лікар душ, та самітник-пророк,
Як вже зовсім мені допікає,
Я, відкривши чарівний «Кобзар»,
Рідні слово і душу тримаю.

Хай самітник. Та ти не один.
Ті, що й досі тебе пам’ятають,
Бережуть незалежний вогонь,
Що Украйни серця розпаляє.