На смерть патриотов

Агов! Ти ще жива, Вітчизно?
Чи вже одна суцільна тризна?
Для вбивць тепер така спокуса –
Поцілити у лик Ісуса.
Цей хлопець – вірменин від роду,
Став сином нашого народу.
Та на синів іде відстріл
Крізь барикадний переділ.
Юнак – словами, Кобзарем,
Його пророчим рядками
Здійняв в незрілих душах рев,
Не чутний з касок, за щитами.
А то б він, може, відхиливсь,
А то б він, може, захищався.
На нього дощ із куль проливсь –
Ісусів лик увись здійнявся.
А інший брат – той білорус,
Отам тепер, де й наш Ісус.
Ще скільки – ріднокровних нам,
Але чужих – своїм катам,
Лягли, бо до кінця стояли,
Бо спільну правду воювали.
Кати? Ой, хлопчики незрілі:
Слабка душа у дужім тілі!
Як вами затулилась влада,
Не здатна правди, честі й ладу!
Хрещатик – чорна стрічка болю,
Іще тримає прапор волі.
Та ж тільки прапор вже горить –
Ще день, година чи лиш мить?..
Скільки стоятиме держава?
Не та, зросійщена й лукава!
А та, Соборна і Єдина –
Що має назву Україна.
Не малороси, не манкурти,
А ті, що не бояться БУТИ,
Що прапор високо несуть
Цим осявають іншим путь.
Скільки ще житиме в державі
На правду наше спільне право?
Чи Україна упаде,
Щоб не залишитись ніде,
Крім – у кишені у магната
Під пильним оком сина-ката?
Стріляйте матерям у груди!
Та Україна таки буде!
Стріляйте в прапор, у народ!
Якщо вас спокушає чорт.
Але якщо вас Бог веде –
З очей полуда опаде.
Себе убити вас послали
«Державотворці» і вандали.
Тепер усі ми на межі,
А нею кров людська біжить.
І не зупиниться, поки
Народ ділитимуть ділки.
І червонітиме, й скипиться…
Ой! Діти Божі, схаменіться!

22 січня 2014 року