Костянтин Бальмонт. Росiйська мова

Костянтин Бальмонт

РОСІЙСЬКА МОВА


Препишна мово наша, дивний спів!
Річок, степів безкраїх в ній привілля,
Гарчання вовка, клекоти орлів, 
І дзвонів гра, і ладан богомілля.

Луна в ній голубина туркотня,
Лет жайворонка, що до сонця лине,
Берізок гай, святого світло дня
І хмар небесних дощові перлини.

В ній чую дзюркотання  джерела,
Як промінець веселий гра, тріпоче,
Й Та, що не змах на себе прийняла,
А сім мечей у серце у пророче.

І знову рівний гул широких вод,
І молодички он біля криниці,
Моріг зелений, жвавий хоровод,
Канун, на небі чорному зірниці.

Багаття ходаків он там горить,
Про Солов’я-розбійника билини.
Лісне «Агов!», світляк в траві блищить,
В садку осіннім гроно горобини.

Соха і серп, і дзвін коси навскіс,
Зима без меж, і мчать санчата знову,
Тюпцем конячка смирна тягне віз,
Летить рисак, неначе кінь казковий.

Ріжок сопілки. Спів зринає ввись,
Хатина рідна. Сум різкий, як криця.
Тут хороше. А там дивись-дивись.
Йдемо. Мчимо. У далину, мов птиці.
 
Чу! Знову ріг. Мов навісний вогонь.
І гончаків ятрить сам доїжджачий. 
Колише. Друже мій! Ти спишь, либонь?
Молись. Молюсь. Не на віки невдача.

Рушай в далеку путь за кроком крок.
Ідуть урозтіч з тисняви дороги.
Відчути б в чужині її ковток,
Згадати хати рідної пороги.

І пролісок зі сніжних пнеться грат.
У розмах грозовий зійшлись зірниці.
Чи то не наш Олег у Цареград
Ішов? Чи нас то надила жар-птиця?

Ти підеш далі шляхом Єрмака,
Хай ворог там. Гукнеш: «Тісніше, друзі!»   
Тебе поглине льодова ріка,
Та ти у вічність виплинеш в кольчузі. 

Живої мови срібний цей струмок
Не втримаєш у лЕщатах вертепу,
Збагнувши це, ти свій спрямуєш крок,
Щоб море донести до лісу й степу.

Гримучою марою наяву
З’єднаєш влучно думку й міць великі,
Звінчавши повноводную Неву
З Янтарним морем назавжди, навіки.

Скарби знайдеш, що довго їх шукав,
Все навкруги тобі підвладним стане.
Знахоровитий то не твій Байкал,
Під дном якого – ні, не сплять – вулкани?

Докинув ти гучний свій табір-стан,
Свій гомін злотолунний,  срібнокрилий
До смуги – там, де Тихий океан
Заворожив підсонячні всі сили.

Ти мовив: «Пушкін!» Ось він, Бог святий,
Мов райдуга над нашим рідним домом.
Ти стиснешся у віддих в час лихий.
Та Завтра – прийде! З блискавкою й громом!

(переклад з російської – Любов Цай)


***

Оригінал:


Константин Бальмонт
Русский язык



Язык, великолепный наш язык.
Речное и степное в нем раздолье,
В нём клекоты орла и волчий рык,
Напев, и звон, и ладан богомолья.

В нём воркованье голубя весной,
Взлёт жаворонка к солнцу – выше, выше.
Берёзовая роща. Свет сквозной.
Небесный дождь, просыпанный по крыше.

Журчание подземного ключа.
Весенний луч, играющий по дверце.
В нём Та, что приняла не взмах меча,
А семь мечей в провидящее сердце.

И снова ровный гул широких вод.
Кукушка. У колодца молодицы.
Зелёный луг. Весёлый хоровод.
Канун на небе. В чёрном – бег зарницы.

Костёр бродяг за лесом, на горе,
Про Соловья-разбойника былины.
«Ау!» в лесу. Светляк в ночной поре.
В саду осеннем красный грозд рябины.

Соха и серп с звенящею косой.
Сто зим в зиме. Проворные салазки.
Бежит савраска смирною рысцой.
Летит рысак конём крылатой сказки.

Пастуший рог. Жалейка до зари.
Родимый дом. Тоска острее стали.
Здесь хорошо. А там – смотри, смотри.
Бежим. Летим. Уйдём. Туда. За дали.

Чу, рог другой. В нем бешеный разгул.
Ярит борзых и гончих доезжачий.
Баю-баю. Мой милый. Ты уснул?
Молюсь. Молись. Не вечно неудачи.

Я снаряжу тебя в далекий путь.
Из тесноты идут вразброд дороги.
Как хорошо в чужих краях вздохнуть
О нём – там, в синем – о родном пороге.

Подснежник наш всегда прорвет свой снег.
В размах грозы сцепляются зарницы.
К Царь-граду не ходил ли наш Олег?
Не звал ли в полночь нас полет Жар-птицы?

И ты пойдёшь дорогой Ермака,
Пред недругом вскричишь: «Теснее, други!»
Тебя потопит льдяная река,
Но ты в века в ней выплывешь в кольчуге.

Поняв, что речь речного серебра
Не удержать в окованном вертепе,
Пойдёшь ты в путь дорогою Петра,
Чтоб брызг морских добросить в лес и в степи.

Гремучим сновиденьем наяву
Ты мысль и мощь сольёшь в едином хоре,
Венчая полноводную Неву
С Янтарным морем в вечном договоре.

Ты клад найдёшь, которого искал,
Зальёшь и запоёшь умы и страны.
Не твой ли он, колдующий Байкал,
Где в озере под дном не спят вулканы?

Добросил ты свой гулкий табор-стан,
Свой говор златозвонкий, среброкрылый,
До той черты, где Тихий океан
Заворожил подсолнечные силы.

Ты вскликнул: «Пушкин!» Вот он, светлый бог,
Как радуга над нашим водоемом.
Ты в чёрный час вместишься в малый вздох.
Но Завтра – встанет! С молнией и громом!