Елена Печерская. Осеннее...

Сучасний погляд на ос н й сум

Елена Печерская

Ось і зустріли строкатую осінь! 
Тухлі наперли на ноги тепер 
Отож нас навчили хороших манер! 
Не можем ходити по вулицях босі. 

Про що це я знову...просте, нецікаве 
Краще співаймо пісні про любов! 
Ту, що дуріти нас змушує знов 
Од цього пляшками глушить "Сапіраві"... 

Якось невтішно і знов нецікаво.. 
Скоро душа романтизму попросить 
Хапайте вертлявую музу за коси 
Пишіть геніально, яскраво і жваво! 

І знову вертається слово в буденне: 
Ну що я зроблю, як натерли чоботі! 
Ото б одягнути мережане боді 
Жіночно і легко ходити щоденно! 

У когось дипресія та ностальгія, 
У мене ж, як видно, душа незбагненна: 
Знайшовся б, хто вивчив її достеменно 
Та й знатиму, чом так цинічно дурію. 

Проте ігнорую загальную звичку 
Творити сумне, коли осінь приходить 
Вона ж нам і житом й пшеницею родить 
А ми їй любовні і сльозні дурнички.. 

Куди ж це годиться?..На біса нам сльози? 
Заглянь у люстерко: дивись, це обличчя 
Що вляпалось, вибач, в наступне сторіччя, 
Дуріє від сміху кінської дози! 

Оставте! Давайте зустрінемо осінь, 
Хоч раз посміхнувшись іронії долі! 
...На вогнище листя несу у подолі 
Хай з ним згорить все, що мучило досі... 
               
         Из  Елены  Печерской.

    Новый  взгляд  на  осеннюю  грусть.

Вновь  пришла  водоструйная  осень.
Носим  туфли  на  новый  манер,
Хоть  и  давят,  но  нам  не   пример
Появляться  на  обществе   босым.

Так  о  чём  я?...Мы  разве  не  вправе
Вспомнить  старые  песни  и  вновь
Подурачиться  под  «Саперави»
Про  страданья  свои  и  любовь?

Надоело...и  дьявольски  скучно.
Без  романтики  сердцу — тоска.
Не  намять  ли  нам  музе  бока,
Вырвав  клок  из  её  парика,
Чтоб  писалось и  смачно, и  звучно?

Снова  омут  рутинных  словес
Тянет  душу,  мозжит,  как  мозоли.
Сеть  милей  мне,  чем  крепа  отрез...
Ей  одной  бы  я  чресла  телес
Обернула, гуляя  на  воле.

Кто  б  постиг  мою  душу  сейчас?
Тот — в  депрессии,  тот — в ностальгии...
Отчего  я ,  не  так,  как  другие,
Сатанею  цинично  подчас?...

Ненавистны  мне  жалкие  позы!
Осень  сердца -  не  то,  что  весна!
Дарит  бронзу  хлебов а  не  слёзы,
Дарит  гроздьми  лоз  для  вина.
 
В  нововечьи  лицо  заблудилось,
К  чёрту  жалобы  всхлипов  и  слёз!
Дурь  моя,  веселясь,  причастилась
Лошадиных  немереных  доз.

Норов  осени  стыл, 
                я  открыто,
Говорю  ей,  смеясь:
                « Ну  и  пусть!»
Лист  опалый  несу  деловито
На  костёр...
            Да  горит  моя  грусть.