***

посвящение девушкам В.О.В.

Слова, ніби свинцевий дощ,
обіймають мою спину.

І вселенській біль
розриває душу мою.

Вони бачать в мені повію,
курву, але не людину.

Фашистську підстилку,
прокльонами в спину плюють.

Я бачу лише землю,
чорну, вологу і рідну.

Бліді свої ноги бачу
в крові і синцях.

Я чую усім своїм тілом,
Я розумію, що їм огидна.

І тягне мене, завлікає в свої обійми
така рідна, скривавлена і м'яка земля.

З кожним їх "розстрілять",
що вибухає бомбою у спустілих грудях,

грудка землі падає на моє тіло
і душа розлітається по полях.

але ж я вас питала, молила,
від імені всіх жінок, нас не залишать...

війна вже вогнем палала на горизонті,
полум'ям обіймала зранений небосхил

залізна машина війни ревла,
бажала людської плоті

танки, машини й солдати йшли,
кажучи нам, що усе обійдеться,

але місто перетворилось на купу могил.


нас собі забирали, немов рабів,
ті, що землю скривавили, спопелили.

ми хотіли життя, ми вірили  і бажали
ми тікали від них,
увісні їх ми протикали шиї.

ми тікали лісами, полями,
не жаліючи ніг своїх.

ваші очі мене розстріляли,
не гарячі пулі рушниць.

я цієї смерті давно бажала,
відпустіть мою душу,
немов із неволі птиць.