Лина Костенко. Сковорода. Перевод на немецкий

LINA KOSTENKO


***


Nein, es ist noch zu frueh fuer diese Herde
Der ewigen Gedanken an das All.
Erst wenn ich unterm Schnee schon liegen werde...
Da sollt` auch Zeit ich haben...ueberall...
Bis dann mir`s immer etwas unterbrach –
Die Welt, die jagt auf mich, die holt mich nach!
Die Zeit, die rasend fliegt an mir vorbei,
Wird Heiligkeit vermischt mit Schweinerei.
Ich filiege, fliege, fliege immer fort,
„Hryhorij Sawytsch“ – fluestre leises Wort.
Der Tag, der neigt, der neigt, der neigt sich wieder –
Wo ist mein Garten schoener Gotteslieder?
Und siehst du nicht, wer sitzt in jenem Garten,
Wer sitzt da still und immer dich erwartend?
Wie kann ich wagen, mich auf ihn zu wenden?
Soll ich denn all die Aepfel schon verschwenden?
...Die Fuesse laengst an Steine angewachsen,
Der Brot im Sack ist schon zum Stein geworden...
„Weh mir – so sagt Hryhorij Sawytsch –
Diese Welt, die hat mich doch gefangen,
Schon gut, wenigstens, dass ich selber
Auch in der anderen Welt bin...
Macht nichts, irgendwie stoss ich vom Sockel an –
Und so lasst uns gehen!“
Wir gehen also. Gehen wir zu zweit.
Und fluestert Wald von uns: du, Wunderzeit!
Und fluestert Grass von uns: was solls, wer bist?
Er ist vom Stein – und sie lebendig ist!
Und nur die Menschen runzelten die Stirn:
Das kann nicht sein, entzuendet uns Gehirn!
Lasst die anhalten, sonst verdirbt die Welt!
In jener Zeit wir gehen durch das Feld.
Uns anzuhalten – niemand ist bereit.
In jener Zeit wir gehen durch die Zeit.
Sein Fuss ist fest, als waers ein hoher Turm,
So gehen wir durch  Nacht und Steppensturm,
Durch Regen, Schnee, Debatte, Segen, Bann.
Wir sind – weil es uns niemals geben kann.

19.01.2014

Оригинал:

* * *

Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.

А поки що — ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя!

Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.

А я лечу, лечу, лечу, лечу!
— Григорій Савич! — тихо шепочу.

Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божественних пісень?

Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?..

... Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам'янів. — Біда, — каже Григорій Савич. —
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся
від постаменту, та й підемо.

... От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: — Жива із кам'яним!
— Диви, дива! — дивується трава. —
Він кам'яний, а з ним іде жива!

І тільки люди зморщили чоло:
— Не може бути, щоб таке було.
Та їх давно вже хтось би зупинив!
... Тим часом ми проходим серед нив.

Ніхто не сміє зупинити нас.
... Тим часом ми проходимо крізь час.

Він твердо ставить кам'яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5694