Фарбований лис

(по одноіменній казці Івана Франка)

Коли звірі говорили й були вільні на землі
Жив у лісі лис Микита у прихованій норі.

Як його вже не ловили, не труїли мужики –
Марно все – він враз обійде їх таємні закутки.

В темні ночі лис Микита більш по селам промишляв -
Там десь гуску вцупить ситу, там з ягнятка шкірку зняв.

Хитрий  був лисяка – злодій, ще й потому хизував –
По селі гуляти годі, і до міста почвалав.

Ну й гармидер в тому місті – свині квичуть, клекіт, гам,
Баби в гарному намисті, люди, коні, в кошах хлам!

Лис, позбувшись трохи страху – він нахабним зроду був,
Вдаючи з себе собаку,  на торговицю чкурнув.

«От так пес!», - міркують люди, а Микита тому й рад:
Звісне діло – курку зцупить,  отоді їм буде «мат»!

Але що це за страхіття – мислиш сяк, а вийде так  –
Майже в першім підворітті лис наткнувся на собак!

А собаки не здурити –  враз занюхали: то звір!
Та не був би він  Микита – діжу з фарбою узрів!

Фарба синя, на олії,  лис пірнув й сидить, тремтить…
Собацюри аж спітніли: щез, мов привид в єдну мить!

Пси прості, хоч і завзяті – фарба тхне, де ж дівся лис?!
Стали тихі, мов телята та й по будках розбрелись.

Добре, діжа хоч неповна – не втопивсь лис в ту блакить,
Носа висунув, мов човник, зачаївся, не скулить…

Лиш  радіє – врятувався! Фарба душить – хоч живий!
Ледве сутінок діждався, через тин – та й був такий!

Фарба сохне…спить Микита, наче цар – в чужій норі…
Виліз вдосвіта, мов в свиті – синій, жорсткій кожурі!

Спершу сам себе злякався – шерсть, неначе   колючки,
Сині лапи, мов ковальця, замість вух якісь гачки!

В ту хвилину нагодився Вовчик – братик, лисів друг,
На те чудо подивився – ледь не випустив свій дух!

Як завиє, мов з облоги, та й у ліс – казати всім!
Хитрий лис міркує: - добре! Можна виграти й на цім!

І піднявши хвіст угору – величезний, мов товкач,
Лис відправивсь важно й гордо на майдан, де звір збиравсь.

Позбігались з лісу звірі, й завеликі, й мілкота,
Стали осторонь -  тремтіли, ладні дати драпака.

Переляк – велике діло! Синє й дивне, мов в вінку,
Одоробло те сиділо на ведмедевім   пеньку…

Лис і мовить їм ласкаво: діти, я звір Остромисл,
І мене не для забави з неба відрядили вниз!

Із небесної блакиті сам Святий мене зліпив:
- Стань царем в звірячім світі! (щоб порядки в вас навів)…

Щоби суд був справедливим, спокій завжди в лісі був,
Більші менших  щоб не їли, кожен кривду щоб забув!

Навіть пташки прилетіли, бо й до них той слух дійшов
Про нечуванеє  діло – цар із глини в  ліс зійшов!

Новина ця звірям мила  – от добродій, Соломон!
Мов у Бога за дверима проживемо з тим царьом!

Ну а лису те й потрібно – все несуть йому самі,
Качки й кури, навіть свині, ще й телята в казані!

Звісно – з’їсти сам не може, тож поділиться із ким –
Щось міністрам кине в ложу, хто ж услужить – їсть із ним!

Жити, може,  краще  стало всім при новому  царі? –
Ні! Такого не бувало, все як в давній – давнині!

Хто зловив той мав що їсти, не зловив – голодним спи
Той, хто втік – жиє на світі , а не встиг – знайшли стрільці.

Але все ж з царем – не самі! Він могутній, з неба зліз!
На перині спить,  принаймні, справедливий  Остромисл!

Тож Микиті добре жити – фарбу пильно стереже,
В дощ не ходить, щоб не змити, об чагарник не скубе.

Ось настали роковини, всі зібрались на концерт
Спершу добре попоїли - пісні були на десерт.

Хор лісний почав співати - в'яне око, дуби гнуть,
Вовче соло на тім святі, басом ведмеді ревуть.

Молоді лисички в строї тонким тенором зайшлись…
Але що це? Всі затихли… дзявкотить їх цар, мов лис!

Всім міністрам й слугам царським мов полуда спала враз –
Та це ж лис у синій красці, Ще й обвів, як дурнів, нас!   
 
Ах брехуне, ошуканце! Ось і  мудрість, ось і суд!
Звірі кинулись на бранця, мало на шматки не рвуть…

Отаке – то сталось, діти в лісі, де Микита жив,
Хто фальшивцеві повірив – той за діло й получив.

Головне, щоб не з,явився  цей лисяка серед нас –
Звіра по ділам пізнати можна завжди. В добрий час!

Дякую за картину із інтернета, автор - Олег Шупляк