Лина Костенко. В сумрачной тени день золотой

                Затінок, сутінок, день золотий.
                Перевод с украинского.


   В сумрачной тени день золотой.
   Белые розы в слезах и молитве.
   Ты или я, или кто-то другой,
   тихо сидит на веранде в забытье.
   Может  он плачет, а может  он ждет -
   вдруг кто приедет и скрипнет калитка.
   Может  он встанет, лбом припадет 
   к двери верандной, той ,что открыта.
   Где же вы, люди, что  в доме том жили?
   Как здесь прекрасно, какое раздолье !
   Танец пчелы - печаль тех, кто были,
   танец пчелы на  бессмертном том  поле.
   Может   уже через тысячу лет,
   я - то не я, а память лишь  в генах,
   здесь на земле я ищу рода след..
   Рода, оплаканного в легендах!
   Голос колодца, что  замолчал?
   Руки шелковицы, что  вы застыли?
   Окна забиты,  замок не упал -
   серьга заржавела. Защелка вся в пыли.
   Белый порог залит весь дождем.
   Кто  же все стонет в том доме ночами?
   Может, живет одиночество  в нем,
   и  пустоту  сует в печь рогачами.
   Может то боль, а может  вина,
   может, бальзам на забытые души -
   память  колодца и память окна,
   память  тропинки и дикой той груши ...

            ***

 Затінок, сутінок, день золотий.
   Плачуть і моляться білі троянди.
   Може це я, або хто, або ти
   ось там сидить у куточку веранди.
   Може, він плаче, а може, він жде –
   кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
   Може, він встане, чолом припаде,
   там, на веранді, чолом до одвірка.
   Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
   Світку мій білий, яке тут роздолля!
   Смуток нащадків – як танець бджоли,
   танець бджоли до безсмертного поля.
   Може, це вже через тисячу літ –
   я і не я вже, розбуджена в генах,
   тут на землі я шукаю хоч слід
   роду мого у плачах та легендах!
   Голос криниці, чого ж ти замовк?
   Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
   Вікна забиті, і висить замок –
   ржава сережка над кігтиком клямки.
   Білий причілок оббила сльота.
   Хто там квилить у цій хаті ночами?
   Може, живе там сама самота,
   соває пустку у піч рогачами.
   Може, це біль наш, а може, вина,
   може, бальзам на занедбані душі –
   спогад криниці і спогад вікна,
   спогад стежини і дикої груші...