Якi ж смiшнi ми малороси

Які ж смішні ми малороси.
То все «але» в нас, то «якби».
Воюють владці - кровососи,
А ми - знаряддя боротьби.

Мабуть солодка кістка влади,
Із маком владницький пиріг,
Всі,  мов скажені сунуть в ради
Один одного валять з ніг.

Уже не колють, не кусають,
Мов люті пси на шмаття рвуть.
Прощає Бог. Ці  ж не прощають.
Загонять, здавлять, підло вб’ють.

Щоби жилося, краще кралось,
З трибун проллють єлей – слова
Про те, як чесно їм дісталась
Гетьманська славна булава.

А ти мовчи! Мовчи та слухай:
«але», «якби», добавлять «щоб».
Щоб не чесалось, дужче чухай
Собі  потилицю та лоб.

Покажуть дулю -  нюхай! Нюхай!
Ти це робив роки, віки!
Сідницю теж свою почухай,
Там  -  головні твої думки.

Які ж смішні ми – малороси,
З отим «але»,  з отим  «якби».
Гризуться клани -  пси-барбоси,
Один в одного рвуть чуби.

Сміється світ, мені ж не смішно,
Заплакать хочу, закричать:
«Сміятись з вбогих, люди, грішно!»
Така вже в нас," хохлів", печать.

Таку вже маєм, бідні, долю -
Продатись, здуру, за  п’ятак.
І знов чекаєм тую волю,
Вона прийде, як свисне рак.

Ах малороси, малороси,
З своїм «але», з своїм «якби»,
Як довго нас, наївних,  носить
В бісівськім вирі боротьби.

2005