снiдаю
як старезного друга
у домі для немічних
зголюю обережно час
що наростав щетиною
впускаю у домівку
протяг
мов пса від морозу
рятуючи
вітер сонячний
сповзає шторами
наче відталою координатою вітрил
на шляху бригантини
слово народилося
аби колись померти
у вогні
у блідій фарбі
на пожовклій сторінці
віддаючи останній
спалах тепла
тиша
така ж недопустима
як і недоступна
душа миті
яку проґавила радість
я виховую у собі
птаха
крила мої
важкі як дійсність
міцні
мов ознаки життя
проби
розмаху
і помаху
одночасні виплески
сміху з плачем
смішно оплакувати
відірваність від світу
несу зварити те
що ніколи не стане
на ноги
злетить
шкарлупа
як штукатурка
а розріз
розмалюється
кольорами
прапору Ватикану
заварюю
пустелю
яка обезводнила
листя м’яти
додаю до горняти
працю
померлих бджіл
чайна ложечка
вирує у суміші
пустелі
з колишньою принадою цвіту
смакую торішнє літо
з неопіреною осінню
вікно
ненажерливе на образи
спостерігаю за течією
одягу і взуття
у якому пропливає
золото
і сміття
сенс
і порожнеча
світло
і багаж тіней
мої чорти
діляться кпинами
мов останніми крихтами хліба
мої янголи
набирають до рота води
і обливаються нею
бракує
і крихт
і води
шукаю совісті
аби мати себе
не лише для себе
гойдаюся
мов цей вірш
на волосинці
терпіння
і розумію
що пора
відірватися
мов атом від атома
не руйнуючи настрій
не викорінюючи зиму
довгу
як повернення Христа
15 Січня, 2014
Свидетельство о публикации №114011509651
http://www.stihi.ru/2018/11/11/842
Ольга Глапшун 11.11.2018 03:17 Заявить о нарушении
Переглянь свою електронну пошту...
Юрий Лазирко 11.11.2018 20:13 Заявить о нарушении