Христо Ботев. Втiкачка

Христо Ботев

ВТІКАЧКА


Переклад з болгарської Любові Цай


Чути гру сопілки зрана
на лужку попід горою,
гарна молода Стояна
з відрами йде за водою.
 
З двору лаянка лунає –
то огидна тітка лає.
«Чи здуріла ти, Стояно,
чом по воду йдеш так рано?

Стій, ходімо вдвох!» – гукнула
та й до матері майнула,
ганьбувати щоб Стояну,
що ходила на поляну.

На високий ґанок жваво
виступа старенька мати,
як узріла стяг кривавий,
то й схопилась утікати.

Чи то стяг там майоріє
між юнацтва, між дружини?
Чи Стоянчин стан біліє
та й в обіймах у Дойчина?

Як побачив, що миленька
йде до нього через луку,
з гурту виступив скоренько
і простяг до неї руку.

«Гей, дружино, нумо, станьте!
Он іде вона – погляньте –
пташка мила йде до мене,
то моя є наречена».

Він, веселий, виходжає,
йде до любої Стояни;
сальва  голосно лунає,
грають сурми й барабани
 
Дружно військо виступає
і весільної співає.
Руки дівчини мов крила –
обіймає Дойчин милу.

Клята мати тут збагнула
і оману враз відчула,
проклинає до загину
то дочку, а то Дойчина.

«Хай тобі морока буде,
клята дочко, із Дойчином,
хоч би де була – хай всюди
б’є тебе лиха година.

Дочко, хай в твоїй родині
зло живе, недуги й рани,
і пристигнуть хай Дойчина
і вязниця, і кайдани.

А гайдук, що любиш палко,
завтра хай би був на дибі,
і сміявсь на кутні мавкам
злою посмішкою ніби.

Стати бунтарем примусив
він твого, дитино, брата.
Жде тебе тепер спокуса
матір кинути і тата».

Від прокльонів тих проснувся
і старий Стоянчин тато,
вийшов він і аж жахнувся
дивним дивом, що й казати...

Як побачив він Дойчина,
рідну доню та ще й сина,
гладить бороду і слово
промовляє до діброви.

«Боровино, мамо мила,
скільки часу боронила
нас, гайдуків, незрадима,
таж із друзями моїми!

Бережи їх,  синій гаю,
поки сонце в світі грає,
доки в небі птах співає, –
хай це стяг на вітрі має!»   


***

Оригінал:

Христо Ботев

ПРИСТАНАЛА

http://www.stihi.ru/2013/08/18/44


Кавал свири на поляна,
на поляна, край горица;
млада, хубава Стояна
търчи с менци за водица.
 
Из градина крещи, вика
омразната нейна стрика:
«Полудя ли, мар Стояно,
та отиваш толкоз рано?
 
Стой, почакай д’идем двама!»
Па се спусна к’нейна мама
да ковлади тя Стояна,
че отива на поляна.
 
Ей изкочи стара майка
на висок и хубав чардак:
ахна, търти се, заплака,
като видя кървав байряк,
 
че се байряк там ветрее
сред юнаци, сред дружина
и Стоянка се белее
в прегръдките у Дойчина.
 
Като зърна той, че иде
неговото мило либе,
из юнаци той изскочи
и към нея с пръст посочи:
 
«Ей, дружина, хай станете!
Ей я иде – погледнете:
туй е мойта горска птица,
туй е мойта годеница!»
 
Па си весел, засмян тръгна
да посрещне той Стояна;
наближи я – с пушка гръмна,
като видя, че й засмяна.
 
И дружина загърмяха
на засевки, та запяха;
а тя ръце си разгърна,
та Дойчин я млад прегърна.
 
А нейната клета мама,
като гледа таз измама,
сълзи лее и проклина
ту щерка си, ту Дойчина.
 
«Да не цъфнеш, да не пекнеш,
дъще клета, със Дойчина,
да окапеш, дето седнеш –
да не станеш по година!
 
Дано болест те налегне,
болест, дъще, живеница,
и Дойчин да не убегне
от верига, от темница!
 
Тоз хайдутин, що го любиш,
на кол утре да го видиш,
че от там се тебе хили
и на горски самодиви!
 
Че той батя ти измами,
та хайдутин върл направи;
а теб, дъще, клета, мами,
баща, майка та остави!»
 
От тез клетви се събуди
и Стоенкин баща стари;
той излезе и се чуди
и в главата се удари.
 
Но кат видя той Дойчина,
дъщеря си и мил сина,
попоглади си брадата
и извика към гората:
 
«Горо, горо, майко мила,
толкоз годин си хранила
мене, горо, юнак стари
с отбор момци и другари, –
 
храни, горо, таквиз чеда,
дорде слънце в светът гледа;
дорде птичка в тебе пее,
тоз байряк да се ветрее!»