До друга

А у мене, ти знаєш, є замість
Замість тебе трохи Італії,
Безсоромність і безоглядність,
Неочікувані реалії.

Дивна музика, дзвінки небажані,
Поміркованість літнього вечора,
Бездоганно пласкі зауваження
І солодке гаряче печиво.

Безсумнівно яскраві спогади,
Безпардонно обірвані сни,
Одинокі по шафах Богарти,
Неспроможність сказати "ми"...

Не жадаю любові, турботи,
Я ж бо й є твій повітряний млин.
Повернись, милий мій Дон Кіхоте,
Повернись у дім.

Я не раз розчарую звісно,
Може і пошкодую колись...
Тобі буде зі мною тісно,
Але все ж таки повернись.

Ти ж бо знала, на що ідеш,
Що зі мною так часто стається...
Твоє серце не має меж,
Мої межі не мають серця.

Я глухий до сорому, совісті,
До принизливих псевдоімен,
Та в моїй незакінченій повісті
Стільки місця для твоїх поем!

Ти - кохання. Чисте, палаюче...
Я - тверда невдоволена хіть.
Ти по святу за правду тримаючись,
А мені за погане болить.

Тільки ти ж обіцяла, згадай же,
Хоч би як я не низько впав,
Бути поряд... Повірив. Майже.
Поки час падінь не настав.

Я той самий повіряний млин.
Повертайсь і борись, Дон Кіхоте.
Не лишай між докірливих стін...
Я люблю тебе! хай ти і проти.