Спомин

На ліжку, що стоїть біля вікна,
У хаті, що лишилась від родини.
Лежав старий, і срібна голова,
Покоїлась на вишитій перині.

Пройшли роки, які не повернеш,
Що відцвіли, як в небі блискавиці.
Життя, мов пісню нову, не знайдеш,
І вже вода, мов пісна із криниці.

В народі кажуть: «За гріхи батьків,
Завжди відповідають їхні діти…»
Так чим же його батько завинив,
Коли вставав, і в поле йшов до світу?

Коли на небі місяць панував,
І зорі ще купалися у росах…
А батько, вже тихесенько вставав,
І в поле йшов з косою, до покосів…

Була надія, –  проросте зерно,
І вдосталь хліба, наїдяться діти…
Та в ніч серпневу, грюкнуло вікно,
І тато щез назавжди, в білім світі.

Як він їх, на прощання обійняв,
Очима сумними, поглянув на дитину…
Він ті слова, навік запам’ятав:
«Ти вже дорослий, і не плач мій сину!

Дасть Бог, ще може звідти повернусь,
На тебе в мене віра і надія…»
Ступив у ніч, на рідних оглянувсь,
Навіки щез він, в темряві, як мрія…

Їх  в слід за батьком, зразу повезли,
Як ворогів радянського народу.
В широкий степ, без хліба в край землі,
Де в спрагу добували собі воду…

… Де ті літа, і де той зорепад,
Що падав в жито срібною росою?
Де той квітучий, дивний білий сад,
Що обернувся долею тяжкою?..

В сім років став, підпаском у людей,
В той страшний рік, у рік голодомору.
Коли зерно, в старих і у дітей,
Радянська влада, забирала з двору…

Згадав війну, скалічене дитинство,
Свій хліборобський, перший колосок.
Мости, що зводив, між селом і містом,
Його надія первенець – синок…
 
Думки – думки. З роками тільки важчі,
Уже і внуки соком налились.
Щоб тільки доля в них була, лиш краще,
А не така, як він пізнав колись…

В тривозі за дітей, коли росли,
За матір і за брата, за дружину,
Яка пізнала, лютість лагерів,
За руку, окровавлену у сина…

… А місяць плив, і плив  у небесах,
Погойдуючись, в хмарах над полями.
Дрімотою весняною, в садах,
Все посміхавсь, вишневими вустами…

       05 січня 2014 рік.