Село i люди

В широку розлогу долину,
Де сірий туман ночував,
Хтось кинув від сонця жарину,
Туман щоб росою упав.

Лежало село у долині,
Півнів перегук долинав
І морок з туманом на спині
Село у садках покидав.

Крутилася річечка-змійка
З хатами на двох берегах,
Неначе якась чародійка
Шептала про щось в комишах.

Замукало все, заквоктало,
Забрязкали відра криниць,
Селянство до праці вставало,
Змиваючи сни з своїх  лиць.

Запахло в повітрі млинцями
І свіжим парним молоком,
Димок потягнувсь над хатами,
Поснідали люди бігом.

Погнали худобу із двору
На пашу ген-ген за селом,
Пилюка здіймалася вгору
За стадом та за пастухом.

Село чогось Хутором звалось,
Мабуть, за гетьманських часів
Воно з хуторів поскладалось
Старих відчайдух-козаків

Без панщини жили віками
На власній землі як пани,
Земельку  по грудці руками
Не раз перебрали вони.

Тож їх чорноземи глибокі
Були з урожаєм завжди,
У березі трави високі
Спускалися аж до води.

І досі живуть тут Набоки,
Артеменки, Дирди, Гаки,
Минали за роками роки –
В селянах жили козаки.

Порепані руки і ноги,
Засмаглі на сонці й вітрах
Селяни просили підмоги
Лиш в Бога у тяжких трудах.

З`явились безбожні червоні,
Назвавши селян “кулаком”,
Забрали їх землі законні
І став селянин кріпаком.

Залишили трохи городу
Та берег, корову й садок
І наче для блага народу
Незгідних взяли під замок.

Привчали даремної праці,
Й на їжу собі не кради,
Село щоб мовчало при згадці,
Хто їхні батьки і діди.

Червоні вожді повмирали,
Їх справа пішла в небуття,
Бодай щоб ніколи не встали,
З могил не труїли життя.

Селяни завдячують долі,
Терпляче у праці живуть,
Бажаючи правди і волі,
Торують в майбутнєє путь.

Життя ж не вщухало ніколи,
Хоч складно бувало прожить
Все ж діти ходили до школи
Був час щоб кохати й любить.

До Хутора шляхом йшов битим
Високий чорнявий юнак,
На пагорбі, травами вкритим,
Постояв, зняв сірий піджак.

Поглянув на Хутір ранковий,
Знайшов свою хату в саду
І стежкою в травах шовкових
Пришвидшив додому ходу.

Матуся його не чекала,
Не знала коли буде він,
І ось вже його обіймала,
А син рокотав наче дзвін.

Радів, що дістався додому,
Питав як здоров`я батьків,
Щоб зняти дорожнюю втому
До річки купатись побрів.

А мати його пригощала
Млинцями й парним молоком,
Картоплю на стіл виставляла
Із шкварками та огірком.

Вареники з вишнями й сиром
Купались в сметані густій,
Молилася матінка щиро
За щастя, що випало їй

Діждатись змужнілого сина
З дипломом, що він інженер
І навіть ця сонячна днина
Із нею раділа тепер.

Артеменки, батько і мати,
Щоб став інженером їх син,
Усе були ладні віддати,
Бо був у сім`ї він один.

Матуся ходила у ланку
Вручну щось у полі робить,
А батько машиною зранку
Вантаж мусів всякий возить.

Михайло не міг дочекатись
З роботи татуню свого
Й пішов у гараж дізнаватись
Чи довго чекати його.

По вулиці йшов й милувався
Знайомим з дитинства селом,
З всіма, кого бачив, вітався
За руку чи просто кивком.

Гараж той для автомобілів
Був схожий скоріш на сарай,
На цвинтар газонів і зілів,
Для брухту справжнісінький рай.

Тут змолоду батько навчався
Шоферськую справу любить
І сина малого старався
Навчити як гайки крутить.

Школярик Михайлик із татом
Частенько сюди заглядав,
До справи він брався завзято
І згодом в машині все знав.

Побачене вразило дуже
Юнацький Михайлівий дух,
Ось так зустрічаємо, друже,
Безжальної дійсності рух.

А батько в замащеній робі
На зустріч вже сину ішов,
Чорніло мастило на лобі,
Михайло татуню знайшов.

Сказав він роботи немає,
То буде додому вже йти,
Ремонт дуже довго триває –
Нема запчастин де знайти.

В колгоспі нема ні копійки,
Вся техніка дуже стара,
Доходить до сварки та бійки,
Коли голова всіх збира.

Поля не усі обробляєм,
Худобу на м`ясо здаєм,
Зарплату роками чекаєм,
Із торбою світом підем.

Вже кажуть, що землю поділять,
Щоб кожен господарем був,
Та люди цьому мало вірять,
Про долю дідів кожен чув.

За землю діди постраждали,
Поглинув усіх їх Сибір,
А решту в колгоспи загнали,
Де якось живем до сих пір.

Ось так, розмовляючи з сином,
Йшов батько додому селом,
Ніхто з них не знав яким чином
Майбутнє торкне їх крилом.

У батька були скрізь знайомі,
Тож сина вдалось влаштувать
В майстерню ремонтну в районі
Й Михайло там став працювать.

Пройшло, пролетіло три роки
Важкі для Михайла й села,
Життя так минало аж поки
Всміхнулася доленька зла.

Столичний начальник Паненко,
Банкір нафтогазовий Ртов,
Із області чинник Нечемко,
Та екс-голова їх Риглов

Створили своє товариство,
Щоб мати прибутки собі,
Щоб землі забрати всі чисто
За гроші й погрози любі.

Як з прізвищ взять перші дві букви
То назву Партнери складем,
Для них це приємнії звуки
Й важливості власної щем.

Роздали селянам папери,
Що право на землю дають,
І зразу з`явились Партнери,
Що землю в оренду беруть.

Підписувать треба угоду
І право на землю віддать,
Казали на благо народу,
Бо в нього нема чим орать.

Та з ними не всі укладали
Угоду оренди землі,
Партнерам не всі довіряли
І тож гуртувались самі.

В майстерні уже не робили
Ремонт тракторів і машин,
Усіх, як й Михайла, звільнили
Й залишився вихід один.

Піти працювати із татом,
Що фермером стать захотів,
Він сил хоч затратив багато
Все ж землю одержать зумів.

Віддали йому і сусіди
В оренду земельні паї,
Нарешті здолати щоб біди
Й в чужі не тікати краї.

З колгоспу їм дали частину
Несправних машин й тракторів,
Було що робити їх сину
Й сусідам, хто вижить схотів.

Партнерам землі було мало,
Хотілося всю її мать,
Щоб фермерів зовсім не стало,
Щоб землю від них відібрать.

Круту найняли охорону
Майно і врожай берегти
Та всім об`являть заборону –
Полями не їздить, не йти.

У фермерів раптом ночами
Врожай став в полях пропадать,
Але тих злодюг місяцями
Ніяк не вдавалось впіймать.

Та врешті злодюг упіймали,
Як крали цукровий буряк,
Міліції всіх їх віддали,
Та це їм минулось за так.

Казали Партнери купили
В районі начальників всіх,
Ото ж цих злодюг відпустили
Й Партнери забрали своїх.

Партнери селянам казали,
Щоб землю віддали свою,
Багато грошей обіцяли,
Інакше їм буде каюк.

Артеменки ж міцно тримались
За землю й за волю свою,
Підступних погроз не лякались,
Стрічаючи в полі зорю.

Михайло відвідав столицю
Й на фермерських зборах сказав,
Що всім об`єднатись годиться
Для захисту фермерських прав,

Щоб мати дешеві кредити,
Щоб техніку нову купить,
Щоб можна спокійно робити
Та дії безправні спинить.

Знайомився також із тими,
Хто фермерський досвід вже мав,
Пройшовши шляхами крутими,
Заможним господарем став.

Додому квиточок замовив
На схилах Дніпра побував,
Пройшовся Хрещатиком новим
І кавою посмакував.

І ось він сидить у вагоні,
Бо скоро вже потяг руша,
І бачить дівча на пероні,
Що дуже кудись поспіша.

І раптом в купе вже заходить,
Рішуче напроти сіда,
Очей із Михайла не зводить,
Із вечором добрим віта.

І каже: “ Мене звуть Наташа,
А як мені вас називать? “
- Михайлом, валізочку ж вашу
Дозвольте мені влаштувать.

Валізу на верхню полицю
Михайло поставив умить,
А потяг, минувши столицю,
Вже мчав у вечірню блакить.

Приніс провідник їм по чаю,
Наташа дістала пиріг,
Сказала:”Я вас пригощаю”,
Михайло на нього й наліг.

Але, схаменувшись, спинився,
Наталчин пиріг похвалив,
Красунею так захопився,
Що баєчки їй говорив.

Наталка, струнка і русява
Із поглядом синіх очей ,
В розмові весела і жвава,
Жила серед добрих людей.

Родина у неї велика -
Аж троє братів і сестра,
І батько і мати Осика,
За прізвищем ще півсела.

Вона працювала юристом
У фірмі столичній “Інвест”,
Пішла у відпустку зумисно,
Щоб рід свій побачити весь.

Бо Київ далеко від дому,
А тягне у рідні краї
І наче якесь підсвідоме
Мордує за душу її.

Тож їхала нині Наталка
Додому у рідне село,
Яке називалося Балка
Й до Хутора близько було.

В дорозі знайомишся швидше,
Душевні розмови ведеш
І вітер  свободи вже свище,
Інтриги любовні плетеш.

Себе почуваєш як вдома,
В купе наче їде сім`я,
Ця істина добре відома
Як ти пасажир на ім`я.

Михайло й Наталка відчули,
Що наче знайомі давно,
Й домовитися не забули
Зустрітися згодом ізнов.

За два дні побачились знову
У Балці, у хаті батьків,
Вели про кохання розмову,
Про шлюб через декілька днів.

Він їздив до Балки полями
“Дніпром” – мотоциклом старим,
Наталку кохав до безтями,
Вона також сохла за ним.

А в Хуторі пересварились
Партнери із кожним в селі,
Для себе прибутків добились,
Зарплати ж платили малі.

Їм фермери кістка у горлі,
Бо роблять на себе вони,
В Партнерів настали дні чорні,
Селяни були проти них.

У фермерів більше платили
Грошима і всяким зерном
І решту селян вони вчили
Боротись як треба зі злом.

Селяни пристати бажали
До фермерів з паєм своїм,
Партнери ж землі не давали
Й плескали лиш викручі їм:

- Земля літ на тридцять вже наша,
Ми ж вас найняли працювать,
Не хочете, справа то ваша,
Насильно не будем тримать.


Ось фермери вже банкрутують
І будуть проситись до нас,
Бо пульсу на ринку не чують
І згинуть навічно як клас.

Змагальна злостива напруга
За краще для себе життя,
То нашого часу заслуга,
Голодного вовку виття.

Якби то всім добре жилося,
То й злості все ж менше було б,
Та бажане ще не збулося
Й з напруги тріщить кожен лоб.

І кожен свій шлях вибирає
Грабунком чи чесно прожить,
Під себе усе підгрібає,
Бо бути багатим кортить.

Злодійське багацтво лютує,
Бажаючи й далі зростать,
Навколо себе все руйнує,
Щоб тільки могутнішим стать.

Вечірня пора наступала,
Вже сонце за обрій зайшло,
Наталка Михайла чекала,
Але щось його не було.

Вже блимало зорями небо,
Вже північ, Михайла нема,
Наталка бурчала до себе,
Що нині зосталась сама.

А вранці Артеменко-тато
Примчав до Осик на коні,
Бо в полі роботи багато,
А сина немає з гульні.

Збентежений тим, що синочка
Немає у них й не було,
Наталці сказав:”Вибач, дочко”,
Й помчав у поля, за село.

Шукав по яругах він сина,
Що впав і не може іти,
Пройшла уже третя година
Та сина не зміг він знайти.

Немає ніде й мотоцикла,
Лише охорону зустрів,
Яка до брутальності звикла
Й під ребра давать штурханів.

Сказали йому:”Забирайся,
Бо миттю по пиці дамо,
Украсти у нас й не старайся,
Впіймаємо, фермерське чмо.”

Хотів запитати про сина,
Чи бачив його хтось із них,
Та бризкала з рота їх слина,
Як з пащ собацюрів презлих.

Тож мовчки поїхав додому
З надією – син уже там,
Собі ще не вірив самому,
Не вірив не добрим думкам.

Що сина знайти він не зможе,
Що горе настигло його,
По всьому на злочин це схоже,
Що хтось дочекався свого.

Приїхав – Михайла немає,
Заплакали з матір`ю вдвох,
Наталя до хати вступає
І вже заридали у трьох.

Міліція рік як шукає,
Михайлика ще не знайшли,
Синочка Наталочка має,
Михасем його нарекли.

Михась дуже схожий на тата,
Наталя ж на чудо чека,
Любов`ю до сина багата,
Майбутнє її не ляка.

Артеменки враз постаріли
І вірять – Михайла знайдуть,
На Хуторі всі гомоніли –
Партнери любого уб`ють.

Партнери ж пішли знову в наступ,
Щоб фермерів всіх розорить,
Загнати в фінансову пастку
І там їх усіх задушить.

Лякають, що виженуть з хати,
До суду на них подадуть,
Що треба їм геть утікати,
Що швидко їх теж не знайдуть.

Над Хутором злоба нависла,
Чорнюща  як чорна душа,
Село у долині затисла
І зникнути не поспіша.

Велике червоне світило,
Кривавий лишаючи слід,
За обрій по небу котило,
Кидаючи в темряву світ.

Та врешті світанок настане
І злоба розвіється в дим,
І грім справедливості гряне,
І прийде кінець всім крутим.

І люди села переможуть,
Знеславивши кривдників всіх,
І прийде в родиноньку кожну
Не горе, а радісний сміх.

І зможемо довше пожити
У світі, де кожен боєць,
Де треба боротись й любити,
Щоб звести все зло нанівець.

 05.02 –02.05.02