Симья

Родина
Велике село серед степу лежало,
А нині – три хати, села вже не стало,
В містах оселились селянськії діти,
Батьки повмирали, хати розвалились,
Ніхто не ламає бузковії квіти,
Городи батьківськії травами вкрились.

Скрізь пустка, руїни, хрести, кладовище,
В садках здичавілих гуляє вітрище,
Як добре бувало в дитинстві далекім
На бабці долати по кладочці річку,
Послухать тужливий журавликів клекіт,
А в бані по чорному шкрябати пічку.

То бабця навчала як треба писати
І Божі молитви на пам’ять читати,
То діда згадаєш як бджіл доглядає,
Із самого нранку стає до роботи,
Як медом гречаним усіх пригощає
Та матір і батька, дитячі турботи.

Та все проминуло, всі сплять під хрестами,
Лиш пам’ять про рідних залишилась з нами,
А в місті щоранку ідуть на роботу
Нащадки селянські, тепер городяни,
А в кожну неділю і в кожну суботу
На дачні діляночки їдуть кияни.

Вони поринають в сільськую роботу,
На дачах працюють до сьомого поту,
Копають, саджають, бур’ян виривають,
Розводять усякую птицю та бджоли,
На генному рівні вони уже знають –
Земля не відпустить їх душі ніколи.

Колись із такого села степового
Життя скуштувати нового міського
Приїхала мати із сином й донькою,
Сховавши їх батька і бабу і діда,
Пішла працювати в шпиталь медсестрою,
Як будуть тут жити ніхто з них не відав.

Війна, яку мати пройшла медсестрою,
І кривди, що не обійшли стороною,
Здоров’я та сили її підірвали,
Склерозом їй вразило руки та ноги,
Тож їй інвалідную пенсію дали,
Бо жить не могла без чужої підмоги.

Як ще працювала їй дали кімнату
У древнім будинку на нечисть багату,
Клопи й таргани там свої кубла звили,
А воду носили у відрах із двору,
Вугілля і дрова у грубі палили,
Та стіни мокріли у всякую пору.

Родина ось так проживала роками,
Ремонти робила своїми руками,
На всяких будовах дочка працювала,
Та й ще в інституті заочно навчалась,
Хоч бідність за поли їх міцно тримала
Добробут дочка збудувать намагалась.

Одержав права син машину водити,
Та взяли до армії, треба служити,
Возить командира він добре старався,
За рідними туга душила ночами,
Насилу наказу про гембель діждався
І швидко поїхав додому, до мами.

Найменшу дитину ми любимо більше,
Вона нам чогось за усіх наймиліша,
І мати синочка нестямно любила,
Бо схожа на батька ця менша дитина,
Якби замість рук та були б в неї крила
Вона б полетіла до нього, до сина.

Яка ж то є радість – синочок приїхав,
Для матері щастя, для серця утіха,
Як схуднув, як виріс, хай трохи спочине,
Яка там робота, нехай погуляє,
Робота не вовк і вона не загине,
Нехай його трохи вона зачекає.

Та сина робота ніде не чекала,
Йому довелося поїздить чимало
Аж поки    вдалося у автоколоні
Йому влаштуватись на нову машину,
У звичках поганих не був він в полоні
І рідко коли заглядав у чарчину.

Та згодом пияцтво втягнуло і сина,
Як тільки в гараж потрапляла машина
Збиралися друзі та пили горілку,
З їх щирих обіймів втекти неможливо :
« Та ти ж не мужчина, ти схожий на дівку,
Не хочеш горілки, то випий хоч пива».

Завжди нам здається живемо на волі,
Насправді раби ми у власної долі,
Вона через звички керує життями,
Підсовує ворога нам наче друга,
Горілку й наркотик, регоче над нами,
Що їй удалась ця підступна наруга.

Поволі стаємо на шлях до могили,
Кидаємо все, що до цього робили,
На думці одне в нас, де взяти напитись,
Дістати грошей щоб купити наркотик,
Готові до всього мети щоб добитись,
І горе усім, хто учинить нам спротив.

Дочка ще у школі любила хлопчину,
Та дівчину іншу він взяв за дружину,
Юнак, що приїхав із служби на флоті,
Посватав дочку і вона дала згоду,
Бо думала, що їй гуляти вже годі,
Нелюбого мала вона в нагороду.

У серці для нього куточка не мала,
І прізвиськом Мойша його називала,
А той, безсоромний, гуляв із дівками,
У рейси тижневі водив він машину,
Зникав, як був вдома, кудись вечорами,
Без приводу часто свою бив дружину.

Дочка влаштувалась в готель на роботу,
Була вихідна у неділю й суботу,
Крім того, ця праця була не важкою,
Навчалася там бухгалтерської справи,
Та й ще в номерах прибирала мітлою,
І часу не мала на всякі забави.

Та згодом дочка народила вже сина,
Для неї настала найтяжча година,
Вона не встигала науки вивчати,
Дивитись за сином, до праці ходити,
Прийшлося з навчанням своїм зачекати,
Та кращої долі у Бога просити.

Не можна сім’ю будувать без любові,
Не збудуться мрії прекрасні й чудові,
Наповнені радісним сонячним щастям,
Бо замість кохання і замість любові
Прийдуть у життя всякі біди й напастя,
Та злість запанує у діях та мові.

Нарешті квартиру їм дали новеньку
В великім будинку, бо знесли стареньку,
Та саме в цю радісну світлу годину,
Коли у квартиру сімейка вселялась,
Той Мойша гуляка побив знов дружину
Та так, що глухою на вухо зосталась.

Прийшлося три рази їй череп довбати,
Щоб рану почистить й залікувати,
Відтак розвелася дочка з чоловіком,
Квартиру новеньку вдалось розміняти,
Була молодою на вид і за віком,
Пішла тож навчатись, диплома щоб мати.

А Мойша напився, попав під машину
І наглою смертю від того загинув,
А мати синочка нарешті женила,
Копійки останні сім’я назбирала
І мати квартиру синочку купила,
За неї п’ять років платити ще мала.

Синочок женився під п’яную руку,
Сімейне життя було схоже на муку,
Хоча народилась у них вже дитина,
Взаємная зрада, пияцтво й образи
І ось для розлучення є вже причина,
Вони розбігались  немов від прокази.

П’ять років минуло, квартиру сплатили,
А сина п’яницю з роботи звільнили,
Тож мати поїхала жити до нього,
Дочка наїжджала, їм їжу купляла,
Та в сина не сталось нічого нового,
Горілка  мізки йому зовсім залляла.

Бо щось з головою у нього траплялось,
Вона дуже часто чогось відключалась,
На матір кричав щоб вона не втручалась,
Без неї він знає за що йому братись,
Та, швидше ніж думав, біда таки сталась,
Забрали його в елтепе лікуватись.

Забрала дочка свою матір до себе,
Бо їй доглядати за хворою треба,
Хоч мати і дибала й трохи робила,
Як тиск піднімався, голівка крутилась,
Тож падала часто, а встати не сила,
Ще добре було як ніде не забилась.

А поки синок шукав щастя в горілці,
Як горе- рибалка вугра в мутній річці,
Дочка уже мала диплом інституту,
Була у готелі бухгалтером вмілим,
Солдатська вже служба онуком забута,
Тож далі онуку увагу ми вділим.

Дочка мала сина, а мати – онука,
Вирощувать сина велика наука,
Дочка ж не давала нащадку свободи,
Завжди слідкувала куди ж то він ходить,
І брала з собою на море й на води,
Його опікала й не знала, що шкодить.

Бо волю розумну та має дитина,
Яка самостійно робить все повинна,
Бо знає, за неї ніхто це не зробить,
Що їй допоможуть порадою вчасно
І в цьому із рідних ніхто не відмовить,
Тоді волі вогник ніколи не згасне.

Сказати це просто, а як це зробити,
Чи добре дитину свою так любити,
Щоб в світі як жити її не навчити,
Була  щоб безвільна, корилася горю,
Щоб кожен її міг собі підкорити,
Відтак присудить до душевного болю.

Попав і онук у залежність від друзів,
Попробувать там і наркотики мусів,
Тож швидко продав за наркотик все чисто,
Що тільки знайшлося у них у квартирі  -
Всі персні й кулони, сережки й намисто,
Продав телевізор, папір у сартирі.

В сусідів сховали що ще залишилось,
Частенько в притоні, де зілля варилось,
Міг марить добу, а то й більше,
Де вже заразився від голки ще й снідом,
Казав = тільки там жить він може вільніше,
Й не видно було де кінець його бідам.

Вселюдських пороків у місті багато,
Щоб вижить боротися треба завзято,
Доволі міцної хто волі не має,
Життя той у місті своє не збудує,
Бо він сам за себе ніяк не подбає,
А всякая нечисть на нього чатує.

Його лікували довгенько й даремно,
Звільняли з роботи доволі не чемно,
Ніде не вдавалось затриматься трохи,
Усім не підходив прогульник брехливий,
Який оббивав, як то кажуть, пороги –
Позичить просив грошенят, нещасливий.

Дочка свого сина завжди виручала –
Грошима потроху його наділяла
І вже не сварила, з бідою змирилась,
Ну що тут поробиш, як щастя замало,
До праці ходила, на дачі трудилась,
Злягла хвора мати і більше не встала.

Відмучилась мати на білому світі,
Впіймала кістлява в розставлені сіті,
Синок в елтепе лікувався і досі,
Онук кайфував кілька днів у притоні,
Прийшлося ховати в плакучую осінь
Любимую маму одній лише доні.

Ще довго ходила дочка на могилу,
Ридаючи  кликала матінку милу,
Картала себе, що сварилася з нею,
Що замість любові їй болю завдала,
Та мати не чула в труні під землею
Як гіркії сльози дочка проливала.

Запізно жалкуєм, що мало любили,
Запізно жалкуєм, що щось не зробили,
Любімо матусю, любімо рідненьку
Коли вона з нами, коли вона поруч,
Одну лише маємо рідную неньку,
Робімо ж добро їй у всякую пору.

Півроку пройшло як померла матуся,
П’яниця уже з елтепе повернувся
І зразу із другом горілки напився,
Добу був вже вдома й продовжував пити,
І другу за чаркою він похвалився,
Що хоче бомжиху зрадливу убити.

Знайома бомжиха горілку любила,
До нього частенько кохатись ходила,
Тепер він образився гірко на неї,
Що та в алтепе не ходила до нього,
Що так і не кинула справи своєї –
За чарку горілки кохати будького.

І сталось так, що бомжиху убили,
А брата п’яницю уранці схопили,
Щоб вище начальство змогло похвалити
Міліції треба вмить злочин розкрити,
Тож першого в списку, хто знав цю бомжиху
Та ще й з елтепе вийшов щойно на волю,
В райвідділ на допит доставили тихо,
Де били три дні до нестямного болю.

Йому диктували, що треба писати
Щоб нових побоїв вже більше не знати,
Коли так вдалося їм вибить дізнання,
Тоді на арешт вони ордера взяли,
Даремні сестрички були намагання –
Побачити брата їй не дозволяли.

Розкажемо трохи про вбиту бомжиху,
Як шлях торувався великому лиху,
Колись вона мала роботу й квартиру,
Коли зупинилася вся промисловість
Була безробітна, пішла би по миру
Просити поїсти – була б інша повість.

Вона ж своє тіло за гроші здавала,
Горілкою душу свою заливала,
Коли вже спилася знайшлись добрі люди,
Купили задарма у неї квартиру,
А щоб не було її видно і чути
Тихенько для вбивства гострили сокиру.

Опівночі п’яну її підібрали
Якісь незнайомі нікому амбали,
Й живою не бачили більше ніколи,
Шукати ж амбалів це слідство не стало,
Вхопили уранці п’яницю за поли
І слідство його за убивцю тримало.

Судили три рази і все ж засудили,
Дванадцять аж років п’яниці втулили,
Тепер у в’язниці брат гірко страждає,
Сестра передачі йому надсилає,
Суддівство невинних і далі саджає,
Незнаним майбутнім усіх їх лякає.

Розбещує місто, а потім вбиває,
Лиш сильний за духом завжди виживає,
Дочка залишилась одна із родини,
Що в місті знайшла своє місце життєве,
А брат від хвороб врешті вдома загине,
Нащадок в останнє зкайфує миттєво.

Квартира від брата дісталась дитині,
Де з матір’ю та проживає і нині,
Шукаючи щастя і доброї долі,
Дитина навчається вже в інституті,
Нехай оминуть її горе та болі,
Що звабами міцно до міста прикуті.

Помилуй, о Боже, за дії гріховні,
Людина на тебе лиш схожа назовні,
У неї душа заблукала у хащах
Пияцтва, наркотику, вбивства й розпусти,
Шука де дорога до щастя найкраща
Й звертає на стежку смертельної пустки.
24.05.-07.08.01.