***

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ

Вільний вітер бавиться в степу,
Заплітає в коси ковилу…
-Не чіпай мої ти коси,
Ще не впали з мене роси.
 
Якщо долу падає роса –
Це якогось воїна сльоза,
Що поклав голівоньку свою
Тут, у барвінковому краю.
 
Ти скажи мені, духмяний степ,
Хто і що робив отут вертеп?
Хто святу гнітив тут землю,
Хто засіяв смертю неню?
 
Розказала б баба кам’яна,
Та вона, як риба — мовчазна.
Тільки може скаже ковила,
Що за сила нашу кров пила?
 
То була така вже давнина,
Дикі тут снували племена.
Грабували, нищили, карали,
І усім цим ханів звеселяли.
 
І заливався степ плачем,
Життя не билося ключем,
А де ті захисники лягли –
Ми ковилою й поросли.
 
Тільки й чуть, як діти плачуть,
А бусурмани степом скачуть
І полонених підганяють.
Та горя ще вони зазнають!
 
Земля — і та нестерпно стогне,
У небі вітер хмари гоне,
І чути вже, як грім лунає —
Наш порятунок поспішає!
 
Це князь іде, не потіпаха,
Дружини грізні Мономаха.
Він воїн русичів усіх.
Відчувши силу, вітер стих.
 
Степ закипів біля Дінця,
Дружині тій нема кінця.
Хоругви золотом обшиті
Та раннім сонечком умиті.
 
Всі лицарі — як на підбір,
Їх не здола ніякий звір.
І степ їх з радістю приймає,
І птах у небі їм співає.
 
А з диких степів чорна зграя
Від люті дикої згоряя,
Сам половецький хан скакав,
І знищить все навкруг бажав.
 
Та зграя степ заполонила,
Звіряча кров у них кипіла.
І пилом степ увесь узявся,
До бою теж приготувався.
 
Та наче вдарилась об стіну —
Пустив криваву з рота піну.
Та тут на смерть  і полягла,
Дружинам честі додала.
 
Розбив ущент князь дику зграю
І звістка радісна до краю
Вмить розлетілася навкруг:
Тепер не бійтеся наруг!
 
А пісня лине степом далі,
Це переможці крокували,
Дружини грізні Мономаха,
Лякаючи у небі птаха.
 
Навіки в камені уславим,
Перед Дінцем його поставим,
І ковилу навкруг посадим.
Нащадкам пам’ятати радим!