Скрипка моя

Від дерева лишень лишився  сук
Сухий – я,  позабута я дорога,
Той соловей,  який в гнізді оглух,
Молитва невимовная до Бога.

Дощами плач на камені!
                Калік
жени ордою здичавілих гунів!
Відціжуй сонце, лий прожовклий сік.

Крилом торкнусь: гудуть проміння-струни!

Я спрагло задивляюсь у дощі,
Крізь сльози бачу наче сад квітучий.

Зберу на ранок крапельки душі
З каміння... І
                вросту в одвічні кручі.



2

В пустелі здичавілих снів,
Де обрій
             тисне, крає небо,
Де, як дощу, чекаєш слів –
Їх стільки визріло  для тебе!
 
Навіщо? –
        Де ти?
                Хто ти є? –
Омана спраги? Лялька серця?
Чиєсь чекання,
                чи – моє?..
От, бачиш: хочеш, мрій, чи – сердься.

Таке таємне все твоє,
Та я тебе неначе знаю…
В відлунні морок розтає,
Коли нас ночі протинають.

З оманою світліша ніч? –
Чому ж я інші оминаю?
Жену від серця параліч,
З твоїм іменням засинаю.

Ти є примара самоти?
Хай буде так! –
                Моє прозріння
Не за гірьми! Зів’янеш ти
за мить:
          цвіт,
               зав’язь
                і  коріння.


3

Я кликала тебе, як доли  сніг –
Укрити мої думи і печалі.
Вночі зорею падала до ніг,
Хоч в вітах круки спогадів кричали.

Чекала я тебе, як навесні
Чекають цвіту. В раннішнім промінні
Я мріяла про тебе уві сні,
Мов захлинувшись  свіжістю осінньо.

Ішла до тебе щастям на поріг,
Теплом  у серце, мрією – під вії.
В моїм волоссі – сонце, пил доріг,
В душі – птахи сріблясті, полохливі...

І кожен крок – до волі кроком був,
Аж поки ранок в небі спалахнув!

4

Я не буду благати тебе стати сонячним ранком,
Хоч на ганку – порожньо, самотньо... Просторо, прозоро!
І моєї обітниці  стріти тебе на світанку
Сердцем ти не почуєш, не вловиш допитливим зором!
Бо немає для нас перехресть на шляхах і долонях,
Я не знаю чому... Але знаю, що все буде добре!
Моє небо – одвічно моє! – Ген, пульсує у скронях!
А тобі залишаю незайманим
                шлях,
                сум
                і обрій...

5


– Не опускай свої очі!
Затамувавши на мить
Подих, ловлю я, мов сполохи ночі,
Щастя, що слізьми бринить.

Не опускай свої очі,
Повні озерця тепла!
Промені бавлять в них мрії дівочі,
Вітер згорнув два крила...

Не закривай шовком хвилі
Перли – як зорі горять!

– Ой, відведи лишень погляд, мій милий,
Бачиш, он сходить зоря....



6

Палахкотіли в крилах дві зорі:
В однім – вечірня, в іншім – ніжна рання.
Зірки, крізь ніч сліпу поводирі,
Гойдали в молоці ії зітхання.

Пливла на хвилях моря, на руці
У всесвіту, в полоні мрій і вітру,
Сльозою, що на вічності щоці...
І купол неба схожий був на мітру.

Пливла крізь час, негоди і біду,
Крізь сон – бринів, немов солодкі струни.

І, непідвладна людському суду,
Гортала в серці тайн святії руни.

7

Не відпускай мене, небо,
З `твоїх гарячих обіймів!
Не відпускай мене в `себе
І звідусіль мене вийми!

Хочу губитися в `тобі,
Хочу блукати до рання
В білій хмаринковій тозі...
Я – твоя зоря остання!

8

Я наче не жила...
                Сто тисяч літ
Сиділа і на волю лиш чекала.
Спостерігала ластівок політ –
Землі завжди було до болю мало.

Я наче не жила...
                Як промінець,
блукала: "Я загублена! Де сонце?"
Земного дня побачивши кінець,
Я стукала у зоряне віконце:
"Я – промінь, відчиніть!"
                І синє скло
Мелодією вічності бриніло.
На ранок снігом сонячним мело...
І я була щасливо-очманіла!

Од ранку і до темна – от мій шлях,
Од темна до сліпучих рос по ранку.
І відлетіла...
                Полохливий птах
Залишив пір"я
                вогнянЕ
                на ганку!...

9

Скрипка моя, крила мої, ніжність невгамовна,
Що ж зі мною ти накоїв?! – Серце, мов валторна,
Грає... Пташка в голих вітах до тепла дрімає,
Аж до сонячних трембітів.  Бережуть, як мають...

А, не маючи,  блукають  хвилями...
  Вітрами полохливо завмирають...
                Падають  віршами,
перлами в глибокі роси...
                Губляться до ранку.

Розчеши сумнії коси вербам на світанку,
Вітер!
          Гойдай.
                Як казково...
                Заспівай!
Я бачу:
           покотилась колискова по щоці – гаряча!

Ніч глибока...
               Синьооко дивиться у душу.
Я тепер не одинока. 
                Люблю, бо не мушу...

10

розмова

–  Мовчання?
–  Ні, це просто тиша.
–  Перед грозою?
–  Ні, пробач.
–  Біжить життя, як сіра миша.
–  Спостерігаєш лиш? Не плач.
–  Не плачу, бо нема причини,
Лише в полоні досі ще...
Дні, як жебрацькі копійчини,
Їх досить лиш на сум і щем.
–  Ти посміхаєшся? Не віриш
Ні трішки в те, що кажеш? Гов,
В тобі самій –  шалений вирій,
Перекладач таємних мов!
–  То що, грози таки не буде?..
–  Грози бажаєш восени?
Та це вже забаганки, люди!
–  Тоді хоча би уві сні...

11

Промовка

Оминай, дитино, зло,
Щоб у грудях не пекло,
Як у пеклі. Хто запеклий
У гріху, той наче вовк.

Роздере, не пошкодує,
Кров змішає з лютой тугой,
Розум буде у імлі,
Біль у злі не відболить.

А твоя стежина – чиста,
Сміх і сльози, як намисто.

Не рятуй, дитино, зла.
То пусте все, то зазря.


12

Не вір моїм словам, як я не вірю!
Не вір собі, не вір нікому в світі.
Чекай на весну просто на подвір’ї,
Чекай на літо, линь, як бджоли в квіти!
Як діти, линь у сонячні обійми,
Жени проміння, грій в долонях вітер!
Не вір нікому, звідусіль ся вийми...
А потім – все вмісти!
                Стань всім на світі.