Перед долею

Я перед долею буду падати на коліна.
Я буду просити її, кричати.
Я не буду плакати чи вибачатись,
Мені лише дещо потрібно знати:
чому до мене вона так сумлінно?

Чому мої кроки усі контролює?
Чому все частіше доводить мене до істерик,
але не зводить до ладу мої манера?
Скоро відбудеться та прем*єра,
Яку на осонові реалій мого життя друкує.

Що тут такого важливого?
Чому до мене стільки уваги?
Чому ж мені це не додає наснаги?
Чому я живу ніби то снами?
Що в мені вже такого мрійливого?

Чому я так швидко і сильно звикла до кави?
Чому я боюся холоду, а не темноти?
Чому до мене вже часто на Ви, а не на ти.
Чому так боюся звідси піти?
Я не хвилююсь, просто цікаво.

А до людей цікавість спадає.
Від людей вже трохи відштовхує...
Кожен, твої невдачі, усі що є,
пережовує, роздрібнює і випльовує.
І йому до тебе байдуже, він тебе і не знає.

Я таки вірю мабудь у долю.
Чи більше в везіння
чи повезло? чекай, май терпіння!
Вчися вставати після падіння!
Вчись приймати не самотність а волю.