Монолог Гамлета, Уильям Шекспир
И что достойнее: терпеть судьбы удары
Или подняться перед нею в полный рост,
И положить конец её обидам старым?
Лишь миг и всё, и вечный сон –
Предел сердечного томленья.
Телесных чувств избавит он,
Душе подаст успокоенье.
Да это ли не цель? Не к этому ль стремленье?
Но, только кто ответит мне –
Какие в этом вечном сне
Я буду видеть сновиденья?..
Ответа нет и в том ответ
На то, что нам на много лет
Продлит и горя, и лишений.
Кто снёс бы столько унижений:
Позор, гоненья, выходки глупца,
И правду перед ложью на коленях,
И святость под ногами подлеца?
Кто мог бы с этим день прожить,
Кого бы жизнь здесь удержала,
Когда всё можно разрешить
Одним лишь лезвием кинжала?
Кто согласился бы страдать
Когда б не тайная печать,
Когда б не страх шагнуть во тьму,
Откуда небыло возврата ещё, пока что, никому?
И мы в потемках страха обитаем;
При тусклом свете разума бредем;
Неведомое в корне отрицая,
Быть со знакомым злом предпочитаем
И робко по течению плывем.
Плывем трусливо огибая мели,
Меняем путь, почти у самой цели.
William Shakespeare:
_____________________
To be, or not to be: that is the question:
Whether 'tis nobler in the mind to suffer
The slings and arrows of outrageous fortune,
Or to take arms against a sea of troubles,
And by opposing end them? To die: to sleep;
No more; and by a sleep to say we end
The heart-ache and the thousand natural shocks
That flesh is heir to, 'tis a consummation
Devoutly to be wish'd. To die, to sleep;
To sleep: perchance to dream: ay, there's the rub;
For in that sleep of death what dreams may come
When we have shuffled off this mortal coil,
Must give us pause: there's the respect
That makes calamity of so long life;
For who would bear the whips and scorns of time,
The oppressor's wrong, the proud man's contumely,
The pangs of despised love, the law's delay,
The insolence of office and the spurns
That patient merit of the unworthy takes,
When he himself might his quietus make
With a bare bodkin? who would fardels bear,
To grunt and sweat under a weary life,
But that the dread of something after death,
The undiscover'd country from whose bourn
No traveller returns, puzzles the will
And makes us rather bear those ills we have
Than fly to others that we know not of?
Thus conscience does make cowards of us all;
And thus the native hue of resolution
Is sicklied o'er with the pale cast of thought,
And enterprises of great pith and moment
With this regard their currents turn awry,
And lose the name of action.-Soft you now!
The fair Ophelia! Nymph, in thy orisons
Be all my sins remember'd.
Свидетельство о публикации №114010410905
Даже зарифмовать удалось, Вильяму нет.А еще очень нежно написано.
Мое Алаверды Вам
Посметь иль не посметь- всегда загадка.
Кто джентельмен, тот чья душа приемлет
Уколы стрел отвратнейшей фортуны,
Иль кто вонзает меч в пучину горя
Чтоб в схватке с ним покончить. Почить, вздремнуть.
Всего лишь. И говорить: во сне утонут
Мученья сердца, масса катаклизмов,
Присущих телу, этого финала
Просить в молитве. Смерть это сон.
Уснуть, быть в мире грёз - вот тебе и,
Какие грезы ждут в последнем сне,
Когда отбросим плотскую кору.
Вот где запинка, в этом отношении
Беда бессмертна.
Кто б принял кнут и дней пренебреженье,
Дурь притеснителя, обиду от гордыни,
Любви неверной шок, волынку судий,
Чинуш циничность, едкие издевки,
Над тем, кто воплощает идеал,
Когда б мог положить всему конец
Своим стилетом. Кто б таскался с тюком,
Ворча, потея, тяготеясь жизнью.
Но опасение тайны за могилой:
Терра Инкогнита, откуда бренный
Ходок не возвращался, конфузит дух ,
Склоняет выбрать нонешние беды,
Чем улететь к другим, нам неизвестным.
Осознанность в нас порождает трусов,
А удальства естественные краски
Стушёвывает в бледность разум.
Все начинания смелости и шанса
Коверкают тогда своё течение,
Теряя нужный случай.
Здравствуй нежность!
Офелья, кроткость, гамлетова Нимфа,
Ты отмоли, его грехи все.
Себя же перевел
Тривать, чи не тривать - завжди загадка.
Той найшляхетніш, чья душа приймає
Уколи стріл огидної фортуни,
Чи, хто встромляє меч у вири лиха,
Щоб в сутичці покінчИть. Почить, дрімать.
От і усе. Казати: уві сні потонуть
Ці муки серця, безліч катаклізмів,
Властивих тілу. І фіналу цього
Благати в Бога. Тож смерть це сон.
Заснути, бути у світі мрії - тобі раптом:
Якиі мрії дасть останній сон нам.
Коли ми кінемо навіки нашу шкіру?
Ось де запинка, щодо цього
Біда безсмертна.
Хто б прийняв хлист, щоденість нехтування,
Дур владного, образу від гордині,
Кохання зради шок, волинку суддів,
Чинуш цинічність, їдкі глузування,
Над тим, хто благородства ідеал,
Коли б міг підвести собі кінець
Своїм кинджалом. Хто б тягався з тюком,
Бурча, потія, тяжіючась бУттям,
Якщо є страх чогось-то після смерті:
Терра Інкогніта,звідкИля тлінний
Ходок не повертався, гальмує дух,
Схиляє вибрати сучасні біди,
Чим відлетіти к іншим, невідомим.
Свідомленість породжує в нас трусів,
А удальства усі природні фарби
Змиває в блідість розум.
Всі починання мужності та шансу
Пускають взад свій напрям,
Втрачая назву дії. - Привіт ніжність!
Краса Офелія! Німфо, у твоїх моліннях
Згадай мої гріхи всі.
Николай Андреевич Гардба 11.02.2023 01:24 Заявить о нарушении
И Вам Алаверды! У Вас хорошие переводы — оба(!)
Очень близко к оригиналу и по духу, и буквально…
Моему переводу уже лет 15 (а может 20), возможно, сейчас он бы получился другим))
Анатолий Слободянюк 11.02.2023 11:24 Заявить о нарушении
Николай Андреевич Гардба 11.02.2023 11:42 Заявить о нарушении
Николай Андреевич Гардба 11.02.2023 19:56 Заявить о нарушении