нет, не кладите руки на плечо...

Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра — звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку.
Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов’їв,
Він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
І цей спектакль йому вже не прем’єра.

Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.

Ліна Костенко




Нет, не кладите руки на плечо,
Касание уместно, нам лишь в танце.
Доверие —  зверь робкий и бежит,
В страх, в холод, и иллюзию дистанций…

Живет во времени, в минутах, и годах…
Ужасен зверь, он любит даже муку,
И расстояние, и вечную разлуку,
Не любит рук на девичьих плечах…

В садах, где звонки трели соловьев,
Он чуткий птах, он слышит браконьера.
Ловушки ждет от взгляда, и от слов,
В сетях повесы видит лицемера…

Есть тайна большая, и большая его,
Не лют наш зверь, коль плохо нам придется,
Не надо звать его, он сам к вам подойдет,
Придёт совсем и в век не отвернётся.