У темрявi, поки не чути свiтанку

У темряві, поки не чути світанку,
Наче пошепки, м’яко ішла Панна-Смерть.
Слізьми немічних кропила Вона вікна і двері,
Своєю сльозою вмивала зневірені душі.
Аж раптом Земля зійшла на підмостки Вертепу,
Усі стулки відкрила назустріч Яриловій зброї  –
Промінню. Поплутавши мороку струни, заграло проміння
На скрипочках світла. Мелодія ніжна, гучніша
За тисячу громів, сон розігнала глибокий.
Мовби омріяний Лад, в сім’ю нескінченної сварки
Миттю ввійшов, і весь гнів у пічку з дровами кинув.
Сяйво, як соки джерел, весною наповнили древо  –
Древнє древо імли. Темрява й світло зійшлись  –
Два війська на Марсовім полі. Та пря,
Одначе, тривала недовго. Колишні віхи
Завченого кола, зловтішний туман  –
Геть зникло з очей. Всміхнувся тут Велетень-ранок,
Свій погляд звернувши в колиску Нового Життя.
Тіло моє, гартоване в кузні минувшини,
Що ставило пастки прийдешньому й шукало
Страждань у бутті, – на попіл зійшло.
Себе я знайшов: як птах той злетів,
По небу своїх об’явлень пішов я
                Чумацьким Шляхом,
Шукати Храм Вічного Світла!

(З книги "Крилатий Вовк")