1 Миру - бути!

Діди пам'ятають ті ночі,
Безжалісні ночі і дні:
Лунали там крики дівочі,
Будинки були у вогні.

Лунали вони, не вгавали...
Прийшовши на чийсь огород,
Фашисти щось довго шукали.
Злякався увесь наш народ!

Недобре щось думали німці,
Це видно було ще з початку...
Аж раптом якісь українці
Пішли уперед по порядку.

Усі їм кричали: "Не йдіть!
Згадайте дітей та жінок!"
А вони їм на те: "Ви живіть!
Хай життя вам більший дасть строк!"

Лиш вийшли на фронт німців тих,
Перелізли колючу огорожу,
Як кулі засвистіли повз них,
Убиваючи німецьку сторожу.

...В тій битві фашисти здалися, -
Утрати зазнали тяжкої.
Ватажку хтось сказав: "Помолися,
Тоді переможеш у бою".

Тим часом, як німець молився,
Усе його військо гуляло:
"Та ті українці здалися! -
Таке уже, ніби, бувало!"

Зненацька "підрізав" фашистів
Тоді український наш полк.
Німець не любить "туристів",
Бо козак наш в бою, наче вовк.

Попри наші усі перемоги
Все одно цю війну не люблю.
Хочу я, щоб козацькі пороги
Були в радості та без жалю,

Щоби діти ходили полями,
Не боялись нікого навкруг,
Щоби чайки літали морями
Знаючи, що є лише друг.

Я не хочу, щоб наші нащадки
Знали жах на ім'я "війна",
Щоби діти не мали гадки,
Що війна в нас була не одна!

19.01.11