Я сидiла на пiдвiконнi...

Я сиділа на підвіконні,
Підставивши руки під дощ,
Що шалено лив з неба,
І намагалася втримати хоч трохи
Тієї небесної води в своїх долонях...
 
Думки тинялися по задвірках моєї пам`яті,
І, час від часу, перед моїми очима
З`являлося твоє обличчя,
Викликаючи мою посмішку...
А дощові струни чомусь нагадували мені
Твої вже ледь посріблені скроні...
 
А дощ тарабанив по склі...
Люди ховалися в домівках,
Закривали вікна... і душі...
А мені хотілося йти йому назустріч,
Бо він обіцяв очищення
І душевну свободу...
А ще він був так схожий на тебе...
 
Я звісила ноги з вікна
І підняла лице до сірого, такого сумного неба...
Я вдивлялася в нього, наче в твої очі -
Такі рідні і такі безкінечно-бездонні...
А ти цілував мене краплями дощу,
Залишаючи на моїх губах, щоках, на моєму носику
Прохолодні сліди твоїх губ...
 
А дощ краплями стікав по моєму обличчі...
Чи може то я плакала від щастя?...

12.06.2013