Д.М. присвячується...
Ті очі кольору осіннього дощу,
Що так глибоко зазирнули в душу,
(Чого собі ніколи не прощу!)
Скажіть, о як я вас забути мушу?
Ті довгі вії, наче помах мрій,
Ті губи, мов саме небес зітхання,
Обійми, сповнені палких надій...
Невже буває ще таке кохання?
Хоч серце вже розірване в шмаття,
Та очі знову підсвідомо манять
Туди, звідкіль немає вороття,
Де тихий шепіт душу затуманить.
А потім знов розірве на шматки,
Немов орел на скелі Прометея...
Прошу тебе, благаю, відпусти...
Залиш мені хоч капельку від неї...
19.03.2013
Тi очi кольору осiннього дощу...
© Copyright: Наталья Сидорак, 2013
Свидетельство о публикации №113122300651
Свидетельство о публикации №113122300651
Рецензии
