У вiдповiдь

із випадкових пісень, 1886 рік
(вільний переклад з російської мови вірша Семена Яковича Надсона)

Нам часто кажуть, рідна моя земле,
Що в наші дні  – від краю і до краю,
В тобі безсилля сонне й невеселе
Під гніт ярма чоло твоє схиляє.
Коли незгода – глохне світ й німіє,
І смуток входить в серце, як недуга,
І в думах сумнів холодом мертвіє,
Початок справи... полум’я і туга –
Що гріх і сором нині голосити,
Що пісня наша – це до світла поклик,
Що мусить зернята надій ростити
Цей маяка в імлі яскравий вогник!

Слова, слова, слова!... Не став поету вимог
Величності душі героїв і пророків!
В узорах вигадок та у співзвуччях дивних
Розгадок не шукай, і не шукай уроків!
Ми –  тільки голос твій, коли сама недужа,
То й пісня хвора ця, бо в ній твої страждання,
Видіння снів твоїх недужих гірко тужать,
Кров тяжких ран та мрій журливе вирування...
Навчать не владні ми. Учися в мудреців ти,
На жадібні “що?” й “як?” – у них шукай одвіти,
Повторюй їм свій крик рабів небес блакитних:
“Повітря й волі нам, і Світла днів  завітних!”
Ми наші голоси тоді з твоїм зіллємо,
Мов мідний благовіст, як Божий грім потужний,
Крізь даль бентежно крик над світом пронесемо,
І мить звитяг твоїх повторять серця струни!
Всі слізоньки твої сльоза душі вбирає,
Та до спасіння шлях нам не знайти, Вітчизно!
Не нам відома суть! І хто ж цей вихід знає?
Туманна ніч життя і нас бентежить слізно,
В нас доленька одна – і кожен з нас страждає!