Вересень

Коли палають восени діброви
В несамовитому бажанні самоспалень
Стає простішим й зрозумілим знову
Коловорот життєвих віддзеркалень…
Кружляє лист осиковий, сумує
У вирії безжального закону,
Душа ніколи спрагу не вгамує
За срібним вересневим дзвоном…
Заклякнеш на великім перехресті
Осінній смуток тулиться в душі…
Якою ж новою, нечуваною вістю
Проллється неприкаяність в тобі?
Нема чого молитися й чекати чуда,
І забувати, хто ти й де твій нині дім,
Що в світ приходили Христос й Іуда,
І чудо це – тільки в тобі однім…
Геть руйнувалися імперії і царства,
У темряві раптово блимнув світ,
Твоє лице – високе як лицарство,
Намалювалося у битві за живіт –
Всього на мить…
А що таке миттєвість?
Вогонь, вогонь спочатку до кінця!
Природи геніальна бездієвість
Легкою хмаркою торкнулася лиця.

ххх

Когда горят осиновые рощи
Неистовым огнем самосожженья,
Становится понятнее и проще
Круговорот извечного движенья.
Кружится лист осиновый, кружится –
Нет в мире беспощаднее закона,
Но никогда душою не напиться
Осеннего серебряного звона...
Стоишь ты на великом перепутье,
Осенняя в душе клубится даль…
Какой же новой обернется сутью
Твоя неутоленная печаль?
Ты молишься и жаждешь, жаждешь чуда,
Забыв, кто ты и где твой ныне дом,
Что был уже Христос, и был иуда,
Что чудо это все – в тебе самом.
Распались царства и законы Нила,
Сквозь мрак иная выбилась струя,
Твое лицо, как тайна, проступило
На вечном, грозном поле бытия.
Всего лишь миг?
А что такое вечность?
Огонь, огонь в начале и в конце!
Природы гениальная беспечность
Вдруг надломилась на твоем лице.

(Петр Проскурин "Зов вершин". Сентябрь)