Мо життя

Від автора

      Книгу автор заснував на реальних основах,та  хотів би поділитись з Вами своєю історією.  В даній книзі розглянуто багато питань, та проблем з якими стикаються діти, які залишилися без батьків.
     Всі дані є достовірні. Автор несе повністю юридичну відповідальність та готовий відповідати за слова, які написані  в даній книзі.

     Насправді автор не є письменником  та не сценаристом. Автор хоче докричатись до українців та передати всю енергетику свого життя за допомогою даного  тексту в  книзі.
«Згадайте коли ви останнє були в дитячому будинку та принесли дітям солодощі, чи звертаєте ви увагу про крик  допомоги…»

    Автор  вирішив книгу поділити на декілька розділів.
Автор  хоче до Вас донести що «Діти сироти покинуті, та нікому не потрібні»…
   
   Тут відкриється правда про те, що трапилось на протязі життя в дитячих будинках, та школі .
   
    Автор не бажає вашого співчуття але гадає що цими відчуттями потрібно все таки поділитися.

   
 
  «Чому саме так…»

   Почалося  все з самого маминого дитинства…
      Моя мати померла в 2008 році. Нажаль як кажуть в кожного горить свічка і гасне коли їй час… Мою маті звали Світлана.
      Світлану в 2 місячному віці всиновили.
      Хто ж така матір насправді?  Матір – в першу чергу порадник, єдина жінка, яку ми любимо, заради якої ми живемо.
      Ось йшли роки Світлана жила і не знала ніяких турбот, завжди була сита, одягнена, та навчалася в школі на 5-ки, але з роками її цікавило чому вона не відчуває до матері ніякого потягу, і її так названа тітка Алла розповіла їй дивну історію в яку Світлана повірила.
     Матір  прийомна її обожнювала та все для неї робила, працювала до втрати свідомості. Матір Світлани Валерія померла в 1985 році.

 

  Світлані йшов  15 рік. В неї почалася депресія після, якої вона спилась, через деякий час вона схаменулась почувши, що вона вагітна. Вона покинула своїх  друзів алкоголіків та почала працювати, щоб отримувати декретні кошти. На сьомому місяці вона знов  почала пити та продавати речі з бабусиної квартири. Закінчились речі та всі кошти саме перед родами. Квартира була пуста де жило багато людей-вулиці, та її друзів.
В Світлани народився хлопчик, але вона до кінця, сподівалась що це буде донька.  Хлопчика назвала бабуся в честь свого покійного чоловіка Євгенія. Хлопчик був здоровим, на протязі всього дитинства так і не хворів. Тому мати дитячі кошти залишала по барах та кафе. Про батька Євгенія, вона ніколи не говорила нічого.
  Євгені й був завжди в небезпеці коли матір приходила додому п’яна, та била бабусю. Через рік бабусю забрали до літнього будинку. Світлана залишилась одна з сином.
З дитячих років Євгеній  гадав, що народження дитини саме сина повина бути щаслива кожна матір.
      Євгеній такий не був, він обожнював  свою матір, та хотів  бути завжди з нею,  навіть в той момент коли вона випивала а Євгеній  сидів на морозі та  чекав її на вулиці та плакав.
 Вона покидала на деякий час свою дурну звичку випивати з своїми друзями.
 Їй навіть вдалося позбутися Євгенія, було боляче.  Євгенія  забрали до санаторія «Малятко». Де він перебував до 4 років . Мати навідувала його декілька разів на рік. Даний заклад був лікувальним, для дітей позбавлених батьківського піклування

Роки йшли швидко. Євгенію було чотири роки. Два роки минули неначе якась казка. Було навіть страшно дихати. Євгеній дочекався цих двох  років та був радий що його забирають додому.
    Ось і минули Євгенія дитячі роки.
 В зимі 2000 році  до родини Євгенія навідались два дядьки  представилися Мироном та Кузьмою та повідомили, що вони з органу опіки та піклування дітей і вони забирають Євгенія до школи-інтернату.
Мати не хотіла Євгенія віддавати до школи-інтернату. Працівники викликали міліцію та відібрали від неї сина.
     Ну ось Євгеній опинився в Перечинській школі-інтернаті для дітей сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування. Євгеній побоювався що його дуже затримували в якомусь кабінеті доки були якісь, переговори між заступником директора та працівниками органу опіки та піклування..
     Це була велика надзвичайна школа, де навчалися багато дітей, та педагогів , які навчали дітей.
Але це всього на всього маска для гостей.
 Насправді там було дуже погано. Навчався в даному заклаладі Євгеній вісім років. Євгеній навчаючись в 1-му класі дуже зрадів, що  пішовши в школу. Не знаючи, якоїсь букви Євгеній разом з іншими дітками діставав клубком ключів по голові до того часу поки її не вивчив букви. Минав час і все таки через деякий час Євгеній вивчив алфавіт. В 3-му класі було жахливо Євгенію. На Новий Рік до них приїхали діти з інших шкіл та привозили  одяг, цукерки. Як ви зрозуміли з цього вони нічого не получили для себе.  Після Нового Року Євгенію та іще 35 чоловікам поталанило їм дісталися квитки в Крим на відпочинок.
Відпочивав Євгеній там 2 тижні, так як це був оздоровчий заклад лікування тривало десять днів, а два дні сюди їхали та два дні назад. Повертаючись до рідної школи ,Євгеній  не хотів туди повертатися він хотів втекти зі школи ввечері з однокласником Едуардом.  Було сумно адже Євгеній закохався в місто Крим, в його гори, море, вулиці одним словом хотів там залишитись назавжди. В кінці 3-го класу Євгенія перевели до іншого класу. Клас з учнями, які відрізнялись від інших (розумово відсталі) так кажучи а насправді вони були не такі. Вони були просто з характером.
 
Ось такий в Євгенія був клас.
На черзі 5-клас. Був дуже важкий та не цікавий зовсім.
    6 клас. Це фантастика Євгенію вдалося поїхати до Голандії  та відпочивати від  школи, Євгеній старався паспорт втратити і будь  що лише неповертатись  до школи.
   Євгеній дуже гарно відпочив, всю культуру та всі скульптури, двори, музеї все обдивився з задоволенням.
 
   В 7-му класі були вже героями нічого не боялися, ходили гуляти, поверталися пізно ніхто нам нічого не робив.  Проходили дні і Євгеній знову поїхав в Нідерланди, але вже до іншої сімї. Це сімя дуже була весела, хороша. Євгеній їх так полюбив що це просто неможливо переказати словами та враженнями. Він з ними в Германію їздив відпочивати і також був час повертатися. Повернувся я в рідне гніздо. 
      9 Клас.  Коли я пройшов такий важкий шлях, всі негаразди всі образи в 9-му класі було набагато краще. Вони жили в кімнаті по 2 чоловіка, а раніше по 9 чоловік.
 
 Клас Євгенія готувався до випуску. Вони гадали, яке життя їх чекає.  Випуск був цікавий та емоційний, тому що з наступного дня ми вже обирали собі ліцей, технікум, далі вчитися. Була в мене конфліктна ситуація з директором він мене взяв в 10-тий клас без мого відома, я відмовився і він віддав документи щоб я сам шукав куди я хочу. І на цьому з школою я попрощався назавжди.


                « Доросле життя. Як воно це життя ?

Почну я цей розділ зі вступу в самий класний ліцей в Закарпатській області. Це була моя власна думка щодо його рейтингу, він для мене багато значив, вирішувала моя доля. Моя доля що я буду далі робити, якщо покину ліцей. Але я цього не зробив. Чому? Тому що на вулиці було не в кайф жити тому мав терпіти і вчитися як лиш можна. В мене була дуже хороша людина Кл. керівник  ДЕМЧИШИН ГАННА СТЕПАНІВНА. Людина яка нас любила, як дітей. Підтримувала в важку хвилину. Ну гаразд ідемо далі, до ліцею ми повернемося ще багато багато разів. Познайомився я з відомою журналісткою. Я вважаю що це моя доля була. Чому? Завдяки того я багато дізнався про свою матусю.
Хочу з вами поділитися зі статтею, яка була надрукована в газеті Закарпатській «НОВИНКА». Зараз піде справа про мою квартиру. Ось текст на російській мові. Стаття називалася:
                «Жульё на сиротское жильё»
Несмотря на разбирательство с Часловецким «кочегаром педофилом», редакция «Новинка» не перерывала журналистское расследование по делу воровства квартиру у сироты – 15- летнего Евгения Владимира. Собственно говоря, как раз в этом расследовании наша газета и наткнулась на массовые изнасилования часловецких сирот. Вот сей час нам дети рас сказали о других воспиющих фактах. У интернататських сирот отбирают половину пенсионого обеспечения. Тех , кто пытался за щитить даже те мизерные подачки, что им выдиляет государство, садисты из числа роботников интерната, бросают в карцер и закалывают несчастных детей подавляющими личность иньекциями. Особенно строптивым вводять болезниненные препараты, предназначенные для буйних психичиских больных. А то и навсегда отправляют в Береговскую псих ушку (Про цей заклад йшлася розмова в верхніх рядках. Куди відправляли дітей)
    Но вернёмся к Женькиной двухкомнатной квартире что находиться на ул. Легоцкого, 17\31. В октябре прошлого года  в статье « А крест на могилу сбили из оконных рам» мы писали о том, как Жене Владимиру интернатовские «опекуны» не сообщили о смерти матери, которая умерла 29.08.2008 года в Виноградовской больнице. Лишенный судом родительской опеки Женька о смерти мамы узнал спустя месяц, когда приезжал- от прабабушки. Как мы не срамили в личной беседе директора пансионата С. Керечанина, но  подлая история опять повторилась спустя два месяца. Они не сообщили Женьке и о смерти его любимой 104-х летней прабабушки Заяц Ольге Ивановне, которая умерла 30.10.2008 года. И мало того, что это бессовестно так поступать. Но ведь Женя ( и его опекун) должен знать, что происходит с людьми, коих  он являеться наследником. Не так ли?
Сейчас мы всё росскажем по порядку. Мать Жени, Светлану, удочерила семья, когда ей едва исполнилось три месяца. Её нашли в 1976 году в подьезде дома в Ужгорода на улице Одесской. Супруги Владимиры не могли иметь своих детей и отдали Свете всё- свою фамилию, материнское тепло, ласку и любовь. Вскоре названая мама Валерия Владимир, от Гипрограда получает 2-х комнатною квартиру по ул. Легоцкого, 17\31. Но в 1984 году, когда Свете исполнилось восемь лет, умирают сначала отец, а в 1987 году неожиданно и мать. Так  в 11 лет Света вновь осиротела. Бабушка Заяц Ольга Ивановна, родная мать Владимир Валерии переселяется в квартиру свой дочери Валерии и продолжает ухаживать и воспитывать Свету. В 16 лет бабушка её прописывает (07.08.1992). Едва успев окончить школу, Света родила и в честь названого отца даёт ему имя Евгений. Это наш Женька, о котором мы ведем рассказ.
     Бабушка О.И. в правнуке души не чаяла. Растила и воспитывала Женю до пяти лет, покуда не слегла. В 1999 сослуживцы О.И. (она работала главным бухгалтером в автоуправлении) определяют её в Виноградовский пансионат. На то время её исполнилось 95 лет. В разговоре с коллегами Ольги Ивановны я чувствовала непритворное уважения сослуживцев к ней : «Ольга Ивановна была необыкновенной души человек- рассказывали они.- В своём преклонном возрасте она помнила всё до мелочи. По телефону могла дать любую интересную нас по роботе информацию».
    Мне доводилось О.И. видеть и разговаривать с ней в пансионате, куда мы приехали с Женькой. Скажу, что мне не верилось, что Ольге Ивановне аж 104 года!
   Однако Женина мать не выдержала глубокий кризис в страшные 90-ых  годах, и как слабодушная женщина сломалась- запила. В печальном итоге этого – 30.03.2001 года Ужгородский городской суд (дело № 2-1026\01) лишил Владимир Светлану родительских прав, и её сына Евгения передают в органы опеки и попечительства, которые в свою очередь передают дитё в Перечинский интернат.
    Отмечу, что после лишения родительских прав НЕ МОГУТ быть законными представителями ребёнка. Обязанность по защите его прав и интересов полностью ложиться на плечи лиц, заменяющих родителей в установленном порядке, в том числе и на интернат, где воспитывается ребёнок . Особое внимания закон обращает на правовые гарантии охраны жилищных прав детей. Продать или обменять подобное жильё НЕВОЗМОЖНО  без согласия органов опеки и попечительства. То есть жильё, или доля на него, закрепляется за ребёнком, который должен по достижении 18 лет вступить в права владения. Должен, но… не всегда может. Увы но опекун часто норовит жильё украсть. Да так замысловато, так плутовски, что в результате сироте некуда деться после выпуска из интерната и многие оказываются на улице. Этакий пинок под зад от Родины. История Женьки тому пример.
   Наверное, нет смысла описывать то, кто они, лишенные родительских прав матери и отцы. Важно то, что рано или поздно эти опустившиеся люди проходят к мысли продать своё жилье или обменять жилплощадь на меньшую. Единая помеха к той цепи -ребёнок . Пусть он и не живет больше с матерью, однако считается совладельцем…
    Господа прокуроры! Прошу ОСОБЕННО обратить внимания на даты и на бездействие опекуна В.Ф. Кобы – директора интерната.
   Вот тут появляется госпожа Венгер, которой приглянулась 2-х  комнатная квартира. Как  «обхаживали Женькину маму нам стало известно от соседей.
   На имя экс-мера Погорелова Венгер С.А. подала заявление, заверенное нотариусом О.В. Парамоновым от 06.05.2004 года.  (Венгер и Парамонов имеют совместную нотариальную контору в Ужгороде), в котором просили обменять  её дом в селе Макарёво по ул. Духновича, 97на Ужгород, ул. Легоцкого 17\31. Просьбу Погорелов удовлетворил и 29.07.2004 года Владимир Светлану выписывают с квартиры. Но… на Женю Владимира в «погореловском» опекунском совете не было ни единого документа. На то время ни Емильян Мателешко - начальник отдела образования горсовета, ни Коба В.Ф.  директор Перечинского интерната, в купли продажи не представляли интересы несовершеннолетнего Жени Владимира. Более того, в купли-продажи от 12.10.2004 года, интересы несовершеннолетнего Жени представлял некий М.М. Лацко проживающий на то время в том же доме, что и нотариальная контора пр. Свободы 2\29 (ныне бомжует -авт.).
   Документы квартирной афёры редакция передавала нынешнему опекунскому совету и просим содействия у мера Ратушняка. Напоминаем Сергею Николаевичу (мер), что его вороватый предшественник  отсидел за квартирные афёры в тюрьме 6,5 лет.
   По заданию редакции я лично ездила в с.Макарёво, заходила в сельсовет и узнавала, что никто там не знал ни фамилию Владимир ни Венгер. Секретарь сельсовета мне показала «господарскую книгу», в которой проведена запись бывших и нынешних  владельцев дома на ул. Духновича, 97. В ней значиться что Онисько Надежда оформила 20.02.2004 года наследство от отца Патория В.И. который умирает 2003 году. И последняя запись- Гуралевич О. купил дом 20.10.2004года.
   А вот что удалось ещё выяснить от Алины Поповой, одноклассницы Владимир Светланы :
  « Я чётко помню со слов Светы, что приходил нотариус, перед тем, как коллеги по роботе устроили Ольгу Ивановну в Виноградовский пансионат. И Ольга Ивановна переписала квартиру правнуку Евгению Владимиру, что квартира должна была отойти Женьке при достижении 18 лет. Кроме этого в разговоре с самой Ольгой Ивановной, а я каждый день там была, бабушка мне всегда говорила, что квартира правнуку. Потом долгое время я не видела Свету. И только зимой 2007 года она мне позвонила, что находиться в городской хирургии №2, что у неё ампутация обеих ног и просила меня к ней приехать. Я приехала. Света мне передала письмо для сына Евгения. Вот оно письмо:
Женька привет
Я даже не знаю, как и что тебе писать, что бы ты меня понял. Я понимаю ты имеешь право меня судить я этого заслужила.
Ты меня не жди, я к тебе никогда не смогу приехать. Ты тоже.
У меня нет двух ног. Я калека…  Сейчас я в Ужгородском тубдиспансере. У меня был туберкулёз, уже вылечили.
Если хочешь напиши мне. Я буду ждать. Когда-нибудь если захочешь расскажу всю правду.
Напиши как учишься, чем занимаешься.
Ты не сердись на меня, я думаю что ты меня помнишь. Я никак не могу к тебе ездить. Тётя Наталья (Алёнки и Жени) мама я думаю тебе всё рассказала, хоть и не всё.
Со временем напишу тебе всё конкретно, если ты хочешь знать. Я буду ждать ответ на письмо. Если его не будет, значит ты не хочешь меня знать…
Просто меня в любой момент могут отправить в дом инвалидов.
Когда я буду точно знать где я ещё напишу.
Женька когда ты выйдешь с интерната тебе нужна будет квартира. Так что нам надо все равно будет встретиться когда не будь.
 Попробуй отпроситься на пол дня ко мне. Хорошо? У Вас ведь каникулы скоро. Напиши мне.
                Целую тебя мама

Она раскаивалась о том что оставила сына без квартиры.  Она рассказала, что обратилась к нотариусу, который принимал на 1-м этаже 16-ти этажного дома. Она предупреждала его, что квартира «проблемная», то есть, есть завещание. Меня удивило, что этим занимался, какой-то цыган-нотариус. Она также рассказала, что цыган подкупил опекунский совет отдавший ему 2000 дол. За право продажи квартиры. За продаж квартиры она получила 4000 дол.  Уже этим летом 2008 года Света сообщила мне, что находиться в Виноградовской больнице, и что пансионат не выплачивает пособие по инвалидности. Просила зайти в защиту прав инвалидов.»
   К сожалению, в данном случае остаётся только возмущаться неумением власти Соблюдать Закон. Получается опекунский совет, обязанности которого входит защищать интересы сироты, становиться соучастником в комбинированной сделке, тем единственным, что в сироты осталось- жилплощадь. И ответьте себе сами господа. Какой вклад внесут в наше общество дети, испытавшие несправедливость судьбы? Предсказать нетрудно.
   Будет наказана хоть одна скотина в людском обличии? Или её накажут сами сироты, когда подрастут?
                Илона ХИЛЬ 
Статья от 28 февраля 2008года. Газета «Новинка»
     Так ось ви прочитали статтю.
    Ну ми повернемся до ліцею де я навчався.
   Діставши першу свою стипендію Євгеній мчався до мамусі з радістю думаючи що вона мене чекає. Хоча коли я їхав у потязі і проїжджаючи кладбище я почував себе недуже добре, але не придав собі ніякого значення.
  Втомившись від потяга, я трошки відпочив і почав підніматися на східці з радістю  на очах. Тривала ця посмішка до того моменту поки я не спитав медсестру де я можу знайти Владимир Світлану.
Дивлячись на неї, я зрозумів, що щось трапилося. Я запитав : З Вами все добре?  Вона по червоніла і попросила мене присісти і сповістила про смерть матері. Кажучи я не дуже і сприйняв це за реальність, але кожного разу лягаючи спати я згадував про маму.    Що як таке можливе? Їй всього 33 роки було…
  Після цього я в депресію впав аж доки не почув що єдина людина, як залишилася жива це прабабуся (про неї Вам відомо зі статті).
  Я не мав права казати бабусі що мама померла, були би великі наслідки. Але як ви догадались ті медсестри все їй розповіли і вона померла через 3 місяці.
  Що мене здивувало то це, що хрест мамочки був збитий з віконних  рам, цвяхи стирчали з того хреста.
  Через деякий час я заспокоївся і зрозумів, що я залишився один однісінький. Кожного дня я в ліцеї вбивав, що я маю вчитися, щоб не бути на вулиці і не помирати там.
      Я почав жити з нового листка, я сподівався що після цього всього буде спокійне життя та де там. Почались конфлікти і багато чого.    На диво по профілю я навчався дуже добре. Хочу Вам сказати, що тільки від вас залежить Ваше життя. «Як собі постелиш, так і виспишся» подумай над цим висловом.
  Навчаючись в ліцеї було багато позитиву. Мама і бабуся про себе знати не давали, окрім того що потрібно було їхати навідувати на кладбище.   
  В лютому на 3-му курсі я познайомився з людиною, якій я вдячний в подальшому житті, я дякую його родині за тепло і віру що люблять, чекають підтримують…


           Хочеться Вам одне побажати: «Слухайте батьків, що би не сталося».


Я, дякую Вам гарно, якщо ви читаючи одразу робите висновки, адже це важливо. Автобіографічна книга заснована на реальних історіях. Всі права захищені. Використання матеріалів книги і автоматизоване копіювання інформації з книги без письмового дозволу заборонено.
                Книга присвячується ДРУЗЯМ.



                Э.Власенко