На кухні вкотре – я й дружина,
Готуєм разом олів’є.
З ножем чаклує «половина»,
Відкрити банку подає:
–Ти пам’ятаєш, як зустрілись
З тобою років сто тому,
А потім швидко одружились?
Сміюсь: «Зодяг собі хомут…»
Вона цього немов не чує:
–Мені Бог дав двох діточок…
–Можливо, третього змайструєм? –
Беру дружину на гачок.
–Ото, – говорить, – все жартуєш?
Допомогай без балачок.
Старий, а казна що мудруєш,
Читай онучці «Колобок».
Роки спливають, мов хмаринки.
Живемо сорок літ удвох.
В очах коханої сльозинки…
–Не плач, – кажу, – скуштуй горох.
–Оце згадала доньку й сина,
А чи цибуля дуже зла. –
Вже посміхається дружина.
І, наче пташка, ожила.
Пішла розмова про онуків,
Невістку й зятя, про життя.
… Беру її, мов скарб, за руки:
«Салат зробила до пуття!
Було всього на «довгій ниві».
Та заповітна мрія є:
Аби вони, як ми, щасливі
Згадали нас за олів’єм…»
Думки зi смаком олiвье. Жартiвливий вiрш
© Copyright: Бурчак Ворожбянский, 2013
Свидетельство о публикации №113121604178
Свидетельство о публикации №113121604178
Рецензии