Їх семеро. Вервечкою бредуть.
Їм темний світ
і їм далека путь.
Судомливо лежать на плечах руки.
Об мерзлий ґрунт
постукують їх клюки.
А поводир
лиш сіре світло бачить.
Знущаються з них діти,
а собаки
Хапають поли,
довго злісно брешуть.
- Куди ведеш нас ?
Чуєш, тей, що перший?
У ті краї, де щастя,
вічне літо,
Де щедрі поселяни,
добрі діти,
Де круглий рік
в садах висять плоди...
- Тоді веди,
скоріш веди туди!
Ішли сліпці до уривща й води...
* * *
Вечір, тихо, мокрий сніг
Падає тобі до ніг.
Сліпить світло ліхтарів.
Так листки календарів
Падають за роком рік.
Все життя скоріше лік.
Сенс земного існування
Весь піззнаєш в час останній.
Все життя, мов білий сніг,
Упаде тобі до ніг...
Iз Брейгеля...
© Copyright: Борис Смыковский, 2013
Свидетельство о публикации №113121305372
Свидетельство о публикации №113121305372
Рецензии