В. А. СІРІН
СОЦІАЛЬНІ ЧИННИКИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
Навчально – методичний комплекс
КИЇВ -
ЗМІСТ
Вступ
Частина 1. Теоретико-методологічні засади дослідження сталого розвитку суспільства. Теорії соціального розвитку. Концепція самоорганізації. Сутність концепції сталого розвитку
Частина 2. Системний аналіз сталого развитку. Відтворення соціетальної системи, соціальної структури як умова сталого розвитку. Вплив процесів глобалізації на сталий розвиток суспільства.
Частина 3. Вплив соціальної політики, соціального управління та бюрократії на сталий розвиток суспільства. Якість життя як критерій ефективності соціальної політики та умова стійкого розвитку.
Частина 4. Завдання
Список джерел і літератури
Вступ
Реальні життєві протиріччя створюють проблемну соціальну ситуацію, для вирішення якої необхідні подальший розвиток соціологічного знання і відповідні управлінські рішення.
До створення навчально – методичного комплексу нас спонукала наявність наступної соціальної проблематики : наявність в сучасному суспільстві чинників не стійкості, які загрожують його цілісності й можуть призвести до дезорганізації та колапсу - (зростаюча соціальна нерівність, антоганізація соціальної структури, диспаритет у споживанні, максимілізація споживання і прибутку - як основна соціальна цінність, забруднення навколишнього середовища, що має негативні наслідки з точки зору якості життя), які виявляються як на глобальному, так і на регіональному рівні, і породжують необхідність розробки стратегії стійкого розвитку.
Мета та завдання навчально - методичного комплексу - ознайомити студентів з теоретико – методологічними засадами дослідження сталого розвитку суспільства та макросоціологічними теоріями соціального розвитку, допомогти студентам зрозуміти найбільш суттєві соціальні процеси, що забезпечують сталість розвитку, соціальні чинники, що впливають на сталий розвиток, на теоретичному рівні з'ясувати плив наступних чинників : соціальної політики, соціального управління та бюрократії.
Найважливішими етапами становлення концепції стійкого розвитку в XX столітті є, на наш погляд, праці В.І.Вернадського про ноосферу (20-і -30-і рр.) і доповіді Римського клубу (1970 - 1980 рр.). Якщо в першому було дано природничонаукове обґрунтування екологічної компоненти концепції стійкого розвитку, то в згаданих доповідях на основі застосування сучасних математичних методів і комп'ютерної техніки була зроблена серія прогнозів про екологічні наслідки неконтрольованого економічного росту і техногенного впливу на природу.
Погроза навколишньому середовищу придбала глобальний характер і є актуальною проблемою сучасності. Вперше в історії всі суспільства нашої планети виявилися в небезпеці, викликаній порушенням екологічної рівноваги, точніше через ігнорування закономірностей, що існують у природі. Навіть локальні порушення екологічної рівноваги часто здобувають більш широкі масштаби, перетворюючись в глобальні проблеми. У якості найважливіших глобальних екологічних проблем сучасності називають: стрімкий і неконтрольований природний приріст населення; виробництво в ім'я інтересів пануючих груп, що не піклуються про умови природного середовища; виснаження сировинних і енергетичних джерел; розвиток техніко-технологічних систем, що забруднюють природу.
Для зміни ситуації необхідно розробити концепцію „стійкого розвитку“. Вона передбачає зміну (корекцію) ціннісних орієнтацій, традицій, звичаїв, соціальних інститутів з огляду на вимоги часу щодо подалання екологічної кризи, подолання глобального диспаритету в споживанні. Для цього необхідно поєднання зусиль міжнародного співтовариства, громадських, неурядових організацій , що відстоюють екологічні інтереси [див. О.Стегній, 2001 ].
За зазначеною тематикою видається значна кількість публікацій, як вітчізняних так і закордонних. Серед багатьох можливо назвати наступні: Саппа М. „Інвайронментальна соціологія в контексті сталого розвитку суспільства“, Орлов. Г. „Глобальна соціологія “ в учбовому спецкурсі“, Прадес. Х.А. „Глобальні зміни в зовнішньому середовищі та сучасне суспільство“ [ Саппа М., 2002; Орлов Г., 2000; Прадес Х. 2000 ].
Як зазначає В. Ядов, закони суспільного розвитку виражають процеси якісних перетвореннь. Але, принцип розвитку аж ніяк не заперечує загальної сталості форм соціальних зв'язків і соціальної взаємодії, у рамках яких відбувається історичний процес. У Маркса — це послідовна зміна соціально-економічних формацій, в інших теоріях соціального прогресу — розвиток від традиційного до сучасного суспільства (теорії модернізації) і далі — до постсучасного (постмодернізм) чи рух від індустріального до постіндустріального (Ч.Ростоу) чи "технотронного" (А.Тоффлер). Але разом з тим всі людські спільноти мають властивості самоорганізації і відносної сталості. Ні одне соціальне зрушення не відбувається шляхом повного заперечення попередніх форм соціальних взаємозв'язків. Людство не народжується всякий раз заново. Тому закони розвитку соціальних систем не скасовують і не заміняють законів їх функціонування, постійного відтворення визначених структур і відносин у різних соціальних спільнотах. Теоретична соціологія займається дослідженням розвитку і змін суспільства, дослідженням закономірностей його функціонування, тобто відтворення соціальних взаємозв'язків, соціальних структур, зразків поведінки .
Частина 1.
Теоретико - методологічні засади дослідження сталого розвитку суспільства
Теорії соціального розвитку. Ключовим поняттям в класичній соціології виступали поняття суспільства та соціальної системи. При цьму соціальна реальність розглядалась як замкнена кордонами окремого суспільства, перш за все державними кордонами, як соціокультурного та політичного цілого, або межами етнокультурних спільнот Європи, Азії, інших регіонів світу. В.Ядов зазначає, що цей класичний підход є не в повній мірі адеквактним новій соціальній реальності. Соціологія відчуває гостру потребу в принципово новій теорії, в новій науковій парадигмі, яка була б спроможна відповісти на цей виклик з боку змін в способі життя людства, народів, країн, кожної сім’ї, так чи інакше включеної в новий соціальний простір прямо (наприклад, через телекомунікацію) чи опосередковано. Відповіддю на цей виклик є соціологічні концепції та теорії, які спираються на ідею глобалізації соціального життя.
Серед соціологів, що розробляють саме такий напрямок досліджень відомі І.Валлерстайн (теорія „глобальної капіталістичної системи“), аргентинський соціолог Фернандо Кардозо (теорія „залежного розвитку“), У.Бек (теорія „суспільва ризику“), П.Штомпка та ін. [див. наприклад : Бек У. Что такое глобализация?, 2001.]
Концепція циклічного розвитку культури та суспільства. Культура надає всьому суспільству, соціальним групам, індивідуму нормовані засоби організації поведінки, діяльності, формування своїх емоцій, оцінок і почуттів.
Через культуру кожна людина одержує можливість усвідомлювати себе членом маштабної спільності, позначати своє оточення індивідуальними ціннісно-символічними знаками, відображати своє індивідуальне Я.
В цілому культура містить в собі механізми самоадаптації суспільства до мінливого середовища, що дозволяють конкретному народу, етносу вдосконалювати свою практику, залишаючи в минулому одні традиції, засвоювати нові поведінкові та духовні норми.
В соціології культура розглядається як система людської активності, по значимості порівнянна із системою соціальної діяльності і суспільних зв'язків. Культуру визначають як сукупність різноманітних результатів діяльності людей, різноманітних форм активності по підтримці і відновленню свого соціального буття: матеріальних об'єктів, норм діяльності і взаємодії людей, їхніх уявлень, оцінок.
В цілому ряді випадків науковий підхід припускає також трактувати культуру в оціночному ракурсі, тобто говорити про високий рівень володіння соціальним суб'єктом нормами, стандартами діяльності, закріпленими в тій або іншій області соціальної практики. В цьому випадку говорять про культуру мови, спілкування, дозвілля, про професійну культуру й ін.
Теоретичне розуміння культури, що включає вище наведені різновиди її визначення і трактування як окремі випадки, означає цілісний, стійкий спосіб життедіяльності визначеного етносу, або громадян країни, що, складаючись історично, поступово оновлюється і водночас зберігає ідентичність самому собі протягом століть.
У визначеному сенсі культура протилежна природі, тому що в її рамках формується особливий світ, відмінний від природної стихії. Цей світ являє сукупність штучних порядків і об'єктів, створених багатьма поколіннями людей, а також множину засвоєних форм людської поведінки та діяльності, накопичених знань, образів самоідентичності, символічних позначень навколишнього світу, якими обмінюються люди в процесі комунікації.
Водночас протиставлення культури і природи доцільно до певного рівня. Будь-яка культура не в змозі розвиватися без опори на біоприродну основу Землі, на імпульси, що йдуть із Космосу.
По суті, кожна людина постійно взаємодіє з природним середовищем, що „оформлюється“ руками та відображується за допомогою мислення багатьох поколінь. Це - культурний ландшафт, поселенські комплекси, механізми, речі, створити які без природних матеріалів неможливо, а також продукти харчування, отримані за допомогою оброблення грунту, селекції домашніх тварин й ін. Сама людина, крім соціального і духовного начал, містить в собі біотелесну основу. Важливо підкреслити, що зв'язки людини з природним середовищем завжди носять осмислений, культурно оформлений характер .
Ідея циклічного розвитку цивілізацій була розвинута у роботах німецького філософа Шпенглера і, особливо, англійського історика Тойнбі. Кожна цивілізація, за Тойнбі (а він нараховував в історії людства 21 цивілізацію, у тому числі 13 основних), проходить замкнутий життєвий цикл - від зародження до занепаду і загибелі.
В даний час, на його думку, можна виділити 5 основних цивілізацій - китайську, індійську, ісламську, західну і російську. Особливу увагу він звертав на причини загибелі цивілізацій. Зокрема, він вважав, що «творча еліта», носій життєвої сили даної культури, у певний момент виявляється нездатною вирішувати соціально-економічні й історичні проблеми, що виникають, перетворюється в меншість, відчужену від населення і пануючу над ним по праву сильної влади, а не авторитету. Ці процеси в кінцевому рахунку і руйнують цивілізацію.
В останні роки в соціології (і в цілому в соціальних і гуманітарних науках) поняття цивілізації набуває все більшого поширення для характеристики соціально-історичного розвитку. Це пов'язано насамперед із тим, що марксистська концепція суспільно-економічної формації, що панувала в радянському суспільствознавстві в її абсолютному значенні була заперечена переважною більшістю суспільствознавців як заполітизована й така, що спрощує процес соціально-історичного розвитку.
В даний час у науковій літературі поняття цивілізації вживається, як правило, в трьох значеннях: 1) у значенні достатньо високої стадії соціокультурного рівня того або іншого суспільства, що постає за варварством; 2) у значенні соціокультурного типу (японська, китайська, європейська, російська й інші цивілізації); 3) у значенні вищого сучасного рівня соціально-економічного, технологічного, культурного і політичного розвитку (протиріччя сучасної цивілізації).
Соціокультурні теорії визначають в якості головних зміни, що відбуваються в соціально-культурній сфері - у світоглядах, релігіях, системах цінностей, менталітеті соціальних груп, суспільств. Такі зміни вважаються найбільш фундаментальними; і саме вони визначають у кінцевому рахунку всі інші зміни, що відбуваються в суспільстві.
Серед цієї групи теорій виділяється своєю грунтовністю теорія, П.Сорокіна про соціальну і культурну динаміку. Теорія П. Сорокіна викладена їм насамперед у його фундаментальній праці «Соціальна і культурна динаміка». Декілька фрагментів із «Соціальної і культурної динаміки» опубліковані також у збірнику П.Сорокіна «Человек. Цивилизация. Общество.» (М., 1992).
Під кутом зору зміни типів культур П.Сорокін розглядає соціальні зміни XX ст., бачить у руйнації чуттєвої системи євро-американської культури найбільш глибокі причини кризи нашого часу, теперішнього поворотного моменту людської історії. „Головне питання нашого часу не протистояння демократії і тоталітаризму, свободи і деспотизму, капіталізму і комунізму, пацифізму і мілітаризму, інтернаціоналізму і націоналізму. Всі ці теми не що інше, як маленькі побічні питання - усього лише побічні продукти головного питання, як-то : чуттєва форма культури проти інших форм. Ми живемо і діємо в один із поворотних моментів людської історії, коли одна форма культури і суспільства (чуттєва) зникає, а інша лише з'являється“. Постає новий тип культури, що визначить характер майбутніх соціальних змін. Проте розкрити цей новий тип культури поки що неможливо“ [Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество, 1992. С. 431-432].
Індустріально-технологічні теорії інтерпретують соціальні зміни як у тому чи іншому ступені похідні від змін у технології матеріального виробництва. Індустріальна (промислова) технологія розглядається як основна база і головне джерело соціальних змін. До цієї групи варто віднести теорії „стадій економічного росту“ У.Ростоу, „єдиного індустріального суспільства“ Р.Арона, „постіндустріального суспільства“ Д.Белла, А.Турена, 3.Бжезинського, „закінчення ідеологічної ери“ Д.Белла, Р.Арона, М.Ліпсета.
До числа соціально-економічних теорій можна віднести насамперед марксизм. З погляду теоретиків марксизму (К.Маркса, Ф.Энгельса) і практично всіх їхніх послідовників, вирішальним фактором соціальних змін є в кінцевому рахунку економічний розвиток, точніше — діалектика взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин.
У контексті функціоналізму стверджується, що соціальна система є динамічною і здатною до якісних змін. Щоправда, таке визнання зроблено під тиском всебічної критики цього напрямку в 70-80 роках XX ст. Але і після цього можливість змін супроводжується всілякими обмеженнями. Соціальна система тлумачиться як органічна цілісність з відносно автономними складовими. Звідси випливає, що соціальна система діє за рахунок перманентної адаптації й реадаптації своїх елементів, реалізації принципу компліментарності (взаємного доповнення) і компенсації (взаємного підсилення і підтримки). Соціальна система, з цього погляду, виступає як компенсативний гомеостат, у якому перманентно об'єднуються нестабільні складові. Тому інтегративна функція є домінуючою у системі всіх інших функцій, а інтегративність - системотворчою ознакою соціальної системи, яка забезпечує, по-перше, саме її існування, по-друге, формує її саме такою. Основним у соціальній системі є реалізація взаємних потреб. Нагадаємо, що в основу соціальної системи функціоналізм покладає соціальні групи. Функціональним, отже, є такий зв'язок між соціальними групами, завдяки якому реалізуються їх взаємні потреби, а в результаті - потреби у функціональній інтеграції та соціальній солідарності.
Функція тлумачиться як засіб відтворення і задоволення потреб, її зміст визначається внеском у подальше існування системи. Не важко впевнитися, що могутність функції тут пов'язується з її здатністю чинити опір будь-яким порушенням системної рівноваги. Основна вимога стабільного існування соціальної системи полягає в тому, щоб загальна сума її інтегративних дій переважала загальну суму деструктивних, дезінтегративних акцій. Інакше настає розпад, руйнування, соціальний хаос, колапс.
Звідси випливає основна методологічна вимога структурного функціоналізму: якщо конкретна структура є потрібною даній соціальній системі, то вона має реалізувати свою основну функцію; і навпаки, якщо дана функція є потрібною даній системі, то вона має реалізуватися у даній структурі. Це, так би мовити, нормативний ідеал довершеного суспільства. У ньому існують лише потрібні структури і лише адекватні їм функції, а відносини між ними (структурами і функціями) є прямо пропорційними. Кожне реальне суспільство є віддаленим від цього ідеалу, про що свідчить роздвоєність самих функцій - паралельне існування явних (демонстративних) і прихованих (латентних) функцій. Перші є очевидними, зрозумілими всім учасникам соціальної взаємодії, бажаними; у них міститься доступний для споглядання намір, мета. Другі - небажані, несвідомі - виникають і реалізуються супроти наміру. Це зворотні, непередбачувані, небажані результати індивідуальних чи колективних дій. Вони можуть бути побічними і неусвідомлюваними наслідками. (Наприклад, ритуальні магічні дії спрямовуються на те, щоб викликати дощ. Для членів роду це явна, демонстративна функція. У дійсності ж в її основі лежить потреба в соціально-психологічній інтеграції цієї общини. Тому це латентна функція, яка усвідомлюється опісля археологом чи етнографом, представником іншої культури, а не самими учасниками даної акції.) Латентна функція, попри її побічність, неусвідомленість і не-планованість, є більш значима у контексті проблеми, що вивчається. Адже вона містить у собі потенційну можливість змін і розвитку.
Джерело останніх - розбіжність між структурою і функцією. Тут можливі два випадки: або дана структура не в змозі реалізувати відповідну функцію, або дана функція далі не може реалізуватися в межах діючої структури. Вихід із цієї суперечності вбачається в структурному і функціональному заміщенні: наявна структура бере на себе нові функції (наприклад, церква - державні); відповідна функція переміщується в інші структури (так, виховання бере на себе школа, турботу про людей похилого віку - держава; раніше то була функція сім’ї).
Як підкреслює В.П. Бех в своїй монографії „Соціальний організм: філософсько-методологічний аналіз“: „Людство пройшло занадто довгий шлях до того, щоб створити, нарешті, цілісну концепцію свого розвитку. Розробити її - найактуальніша задача сучасної соціальної філософії і соціології. Нині вже існують всі необхідні й достатні передумови для того, щоб надати ідеї соціального організму світоглядну перспективу, ідеологічну привабливість, строгий методологічний вид й іманентну теоретичну чистоту“ [В.П.Бех,1998. С.108].
Найбільш вагомий внесок у розробку ідеї соціального організму вніс, сформований в західній науці, відносно самостійний напрям вивчення соціальної реальності відомий як органіцизм.
Органіцизм складається з біоорганічних концепцій суспільства, які розглядають суспільство як надорганізм, орієнтуються на еволюційну біологію й аналогію з будовою і функціями живого організму.
Так, О.Конт та його послідовники, уявляли суспільство як різновид організму, який необхідно вивчати через призму біологічних концепцій- структури й функції. При цьому ідея організмічного устрою соціального світу була настільки сильною, що вчені того часу не задумуючись перенесли вчення дарвінізму на цю область. „Хоча розходження між біологічним і соціальним організмом були очевидні, мислителі XIX століття, знаходячись під впливом біологічних відкриттів зменшували значення цих розходжень“, - пише Дж.Тернер у роботі „Структура соціологічної теорії“ [Дж.Тернер, 1985. С.43].
Г. Спенсер, на відміну від інших прихильників органіцизма, не зупинився на ствердженні організмічної аналогії, а склав систематизований перелік положень, згідно з якими можна було простежити аналогію суспільства з живим організмом:
1. Як суспільство, так і організм відрізняються від неорганічної матерії, тим що обидва вони ростуть і розвиваються.
2. Як в суспільстві, так і в організмі збільшення розмірів означає подальше зростання складності й диференціації.
3. В обох прогресивна диференціація структури супроводжується диференціацією функцій.
4. В обох частини цілого взаємозалежні, й зміни в одній частині спричиняють зміни в інших частинах.
5. В обох кожна частина цілого являє собою відповідно самостійне мікросуспільство чи мікроорганізм.
В. Шмаков, критикуючи Р.Вормса - послідовника Г.Спенсера, за спробу відшукати пряму аналогію між фізичним і соціальним організмами, пише: „У побудові цих аналогій Вормс безумовно робить загальну принципову помилку. Пряма матеріальна аналогія завжди більш-менш випадкова... Найважливіше, що організм суспільства й організм окремої істоти відмінні в ієрархічному достоїнстві. Тому слід прагнути не до встановлення в будові суспільства окремих відповідностей будови організмів, а до встановлення в суспільстві загальної органічної цілісності у всіх сферах його проявів, і насамперед в області духовній і психологічній, тому що в області матеріальній це цілком очевидно. На цій підставі я вважаю прагнення Вормса до встановлення конкретних відповідностей такими, що не мають під собою достатніх основ. Окремі відповідності можуть бути оригінальними, але не більше того, загальний же сенс заключається у вивченні суспільства як органічного цілого“ [ цитується за: В.П.Бех, 1998, с.23].
У „Філософській енциклопедії“, вказується, що термін „організм“ застосовується в двох значеннях - вузькому і широкому. У вузькому значенні слова організм - це цілісна жива система, упорядкована в просторі й часі, здатна підтримувати самостійне існування завдяки пристосовницькій взаємодії з середовищем; у широкому сенсі - система, по способу організації подібна до живого організму“ [Философская энциклопедия, 1967- Т.4. С. 161].
Останнім часом, очевидно під впливом суспільної кризи, з’явились спроби сформулювати саме поняття організму і з’ясувати його зміст. Так, М.Моісеєв, відомий як дослідник не тільки біосфери, але і суспільства, у роботі „Алгоритми розвитку“ дає наступне визначення організму:„Під організмом, виходячи з термінології теорії управління, будемо розуміти будь-яку систему, яка не тільки має власні цілі, але і має визначені можливості досягати їх“ [Н.Н. Моисеев, 1987. С.72].
Як зазначає В.П.Бех: „породження інших організмів є атрибутивною властивістю сімейства організмів. І в цьому полягає, в свою чергу, основна відмінність організму від системи“ .
Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок про те, що соціальний організм потрібно розглядати як оригінальний морфологічний об’єкт - соціальне тіло, що володіє, в свою чергу, органами зі специфічними функціями, для вивчення якого необхідні специфічні засоби пізнання.
В.П.Бех зазначає, що дане поняття (соціальний організм) охоплює практично всю різноманітну соціальну дійсність і застосовується дослідниками суспільних процесів як до людської особистості, колективу, суспільства чи його окремих сфер, так і до галузей народного господарства, до світового співтовариства країн, нарешті, до всього людства і навіть до Космосу [див.В.П.Бех, 1998. С. 108].
В свою чергу, функціональну форму прояву забеспечують соціальні інститути. Саме соціальні інститути забезпечують розмаїтість функцій у соціальній системі. Завдяки їм, особистість у суспільстві багаторазово вступає у взаємодії з іншими людьми у формальній і неформальній обстановці.
У сучасній вітчизняній літературі соціальні інститути розуміються як сукупність різних форм організації і регулювання суспільних відносин, системи норм, соціальних ролей, що забезпечують реалізацію функцій, необхідних для існування і розвитку соціальних спільнот чи суспільства в цілому. Соціальними інститутами є, наприклад, держава, політичні партії, армія, суд, родина, право, мораль й ін. Виникнення соціальних інститутів обумовлено об’єктивною потребою суспільства в спеціальному регулюванні особливо важливих соціальних відносин і сфер діяльності.
Проблема соціальних інститутів має різні рівні. У зміст цього поняття включаються, з одного боку, такі утворення малих груп, як родина, шлюб, а з іншого боку, такі „великі“, складнокомплексні системи, як форма договору і управління, форми панування, такі як бюрократія, ринкові форми, держава й ін. Однак загальним для всіх цих рівнів є те, що інститути розглядаються як надособистісні зразки, що задають людині зміст поведінки, якому людина повинна бути підкорена. Цінність їх у тім, що вони задають індивіду правила та норми поведінки в суспільстві.
Специфічними утвореннями, що забезпечують відносну усталеність соціальних зв'язків і відносин у суспільстві в цілому, є соціальні інститути. Вони можуть бути розглянуті з погляду їх зовнішньої, формальної структури, а також їх внутрішньої, змістовної діяльності. Соціальний інститут постає як сукупність осіб, установ, забезпечених визначеними матеріальними засобами, що здійснюють конкретну соціальну функцію. Із змістовної сторони - це встановлений набір доцільно орієнтованих стандартів поведінки визначених осіб у визначених ситуаціях.
Так, держава являє собою найважливіший соціальний інститут організованого суспільства. Система освіти, охорони здоров'я, наука, економіка, організовані форми релігії, інші види організованої активності, такі, як інститут шлюбу, виборча система, політичні партії та рухи, що забезпечують встановлення і підтримку політичної влади; релігійні організації, професійні спілки й асоціації й інші види систематичної діяльності, що забезпечують суспільні потреби, виступають в якості соціальних інститутів.
Кожний з них може бути розглянутий з позиції їхніх об'єктивних якостей, але також і в зв'язку із змістовною характеристикою їхньої діяльності. Так, юстиція як один із соціальних інститутів права зовнішньо є сукупність осіб (прокурори, судді, адвокати й ін.), установ (прокуратури, суди, місця позбавлення волі й ін.), матеріальних засобів, а змістовно являє собою сукупність стандартизованих зразків поведінки уповноважених осіб, що забезпечують соціальну функцію правосуддя. Зазначені стандарти поведінки втілюються в соціальних ролях, характерних для системи юстиції (роль судді, прокурора, адвоката й інш.).
Соціальний інститут є визначена організація соціальної діяльності і соціальних відносин, що здійснюється за допомогою взаємопогодженої системи доцільно орієнтованих стандартів поведінки, виникнення яких обумовлено змістом конкретної задачі яку вирішує соціальний інститут. Здійснюючи свої функції, соціальні інститути заохочують дії осіб, що узгоджуються з відповідними стандартами поведінки, і забороняють відхилення в поведінці від вимог цих стандартів, тобто контролюють, впорядковують поведінку індивідів.
Постійно діючий у суспільстві інституціональний імператив спрямовує поведінку індивідів, підтримує встановлений порядок суспільних відносин. Кожний соціальний інститут по своїй природі характеризується наявністю цілі своєї діяльності, конкретними функціями, що сприяють досягненню цієї цілі, сукупністю соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту, а також системою санкцій.
Функції соціальних інститутів. Категорія «функція» по своїй природі багатозначна. Доцільно, проте, виділити два аспекти для її характеристики, а саме свідомо сформульовані цілі, що необхідно досягти в рамках функціонування даного соціального інституту (функція як задача) — з одного боку - і об'єктивні наслідки діяльності такого інституту (функція як реальний результат). Таке розходження особливо важливо в ситуації, коли необхідно соціологічно пояснити наявність визначених соціальних дій, що продовжують існувати в суспільстві навіть тоді, коли поставлені перед цими діями цілі взагалі не здійснюються .
Соціальні інститути взаємодіють із соціальним середовищем, у якості якого виступає суспільство. Цей процес може бути нормальним, проте можливі й порушення. Основою взаємодії соціального інституту із соціальним середовищем служить реалізація головної функції соціального інституту - задоволення основних суспільних потреб. Процеси, що протікають у суспільстві, постійно змінюють потреби індивідів, груп, прошарків і класів суспільства, змінюють, отже, і характер відношень соціальних інститутів із соціальним середовищем.
Для реалізації основних положень, вимог сталого розвитку необхідно щоб відбулося усвідомлення, а також інституціоналізація екологічних інересів. Цю проблему аналізує О Стегній в науковому дослідженні „Інституціоналізація екологічних інтересів у суспільстві соціогенних ризиків“ [ див. О. Стегній , 2002 ].
Концепція самоорганізації як методологічний принцип в дослідженні сталого розвитку. Синергетика – область наукового знання, в якій за допомогою міждисциплінарних досліджень виявляються загальні закономірності самоорганізації, становлення сталих структур у відкритих системах. Синергетика прийшла в соціологію наприкінці 70-х років XX століття з природничих наук, перш за все з фізики та хімії. Ще на початку 20-х років були проведені дослідження саморуху матерії, в основі яких лежали ймовірносні процеси необхідності та випадковості. У випадку з соціальними системами застосування синергетики дозволяє досліджувати якісні зміни у суспільстві на основі вивчення взаємовідносин як між зовнішніми та внутрішніми факторами впливу, так і співвідношень цілераціональних та ірраціональних, ненавмисних дій людей. Це закладає певний потенціал передбачуваності, ірраціональності, ненавмисності в процес суспільного розвитку. Соціо-синергетична концепція за допомогою міждисціплінарних досліджень вивчає ефект виникнення з дезорганізації, безладдя та хаосу сталих соціальних структур, що самоорганізуються.
Соціо-синергетична методологія орієнтована на вивчення систем, що самоорганізуються, для яких характерні дві особливості:
1) система повинна бути відкритою для взаємодії з навколишнім середовищем – іншими суспільствами та інститутами;
2) кількість компонентів, в результаті взаємодії яких виникає упорядкований рух, повинна бути більшою, ніж певний мінімум.
Саме така методологія, на думку А.Гідденса, І.Валлерстайна та інших соціологів, є найбільш придатною для дослідження сучасного суспільства, яке відкрите для контактів з іншими культурами аж до організації транснаціонального виробництва, участі у формуванні єдиного світового ринку, інтеграції цінностей та норм інших народів.
Завдяки працям І.Прігожина та його колег із Брюсельського Вільного Університету з’явилися фундаментальні дослідження революційних змін у картині світу. Розвивається новий, нелінійний стиль наукового мислення в зв’язку з розвитком теорії самоорганізації (синергетики) [див. наприклад, Добронравова И., 1990].
“Синергетика вивчає зв’язки суспільства, які ускладнюються, суспільства, що має внутрішню невизначеність, що визначає її відхід від суворого міждисциплінарного розмежування” [Кравченко, 1999 С. 245]. В контексті досліджень суспільства акцент зсувається із створення “єдино вірної”, універсальної теорії розвитку на вивчення систем, що самоорганізуються, які мають спектр можливих шляхів розвитку, причому кожний має лише ймовірнисний характер. Синергетика також вивчає як система, що зазнала коливань факторів розвитку (включаючи також зовнішні впливи) в точках біфуркації, набуває такий ступінь нестійкості, при якому починається процес її самооновлення, самоструктурування з переходом на новий рівень упорядкованості.
“Будучи тісно пов’язаною з кібернетикою, системним підходом, синергетика вирішує питання, що мають також і велике філософське значення” [Філософський словник,1991]. Механізми самоорганізації, які вона відкриває, погоджуються із законами діалектики, категоріями необхідності та випадковості, ймовірності, інформації, визначеності та невизначеності, і дозволяють глибше зрозуміти певну систему філософських питань. Результати досліджень в сфері синергетики дозволяють по-новому поглянути на процеси виникнення живих, біологічних систем з неживих, розширюють наші уявлення про саморух матерії.
В статті Ю. Яковенка “Ефективність як провідна категорія щодо вивчення адаптаційних процесів в соціо-синергетичному контексті” зазначається, що “саморух є фундаментальним атрибутом матерії. По мірі підвищення рівня розвитку матерії (наприклад, від фізичної до біологічної, а згодом до соціальної матерії) спонтанність саморуху знаходить своє втілення в саморозвитку, яке далі згодом трансформується в самоорганізацію. В межах процесу самоорганізації виникає, відтворюється та вдосконалюється організація певної достатньо складної, цілісної та динамічної системи на тому чи іншому рівні руху матерії” [Яковенко Ю.,2001. С.15].
Зазначимо, що соціо-синергетична методологія пов’язана з системним підходом, який вимагає розгляду частин у нерозривній єдності з цілим. Системний підхід сформувався шляхом конкретизації принципів діалектики при вивченні складних об’єктів природи та суспільства. Особливого поширення набув у другій половині XX століття як загальний науковий метод дослідження. Як знаряддя підвищення ефективності різних сфер управлінської діяльності системний підхід впроваджується в практику управління соціальними інституціями, для забезпечення організації виробництва та споживання, в плануванні розвитку науки і техніки, розробки інформаційних систем.
Обов’язковим для системного підходу є вирішення проблеми визначення властивостей цілого (системи) на основі властивості елементів, а також властивостей елементів на основі характеристик цілого. Причому береться до уваги, що суттєві властивості системи визначаються не стільки властивостями сукупності її елементів, скільки властивостями її структури, системостворюючими зв’язками об’єкта.
І. Добронравова в роботі “Синергетика: становлення нелінійного мислення“ підкреслює, що “навіть в космологічних моделях, заснованих на єдиних теоріях фундаментальних фізичних взаємодій здійснюється синергетичний підхід до описання початкових етапів становлення Всесвіту. Тут всюди мають місце узгоджений кооперативний рух елементів середовища (атомів, молекул, живих клітин), тобто виникають сталі структури”.
Сталі структури є відкритими і достатньо активно обмінюються енергією та речовиною з навколишнім середовищем. Вивчення систем, що розвиваються, має велике значення, тому що більшість систем, що цікавлять нас, – і ми самі, і міста, в яких ми живимо, і, врешті-решт, наша планета відносяться саме до такого типу [Добронравова І., 1990].
Як підкреслює С.Курдюмов, „Сьогодні ми знаходимося на шляху до соціосинергетики чи гуманітарної синергетики. Ми рухаємося до синергетики що вміє підходити і знає, як підходити до людської культури, до розуміння феномена людини у всіх його різноманітних проявах, до розкриття таємниць людської художньої і наукової творчості, пізнання, здоров'я, освіти, комунікації, адаптації людини в сучасне й більш віддалене соціальне й культурне середовище“ [Вопросы философии, 1997, №3].
Отже, синергетика застосовується до розуміння самих різних явищ природи і світу людини. Вона намагається виступати в самих різних модифікаціях, в більш чи менш віддалених сферах застосування.
Парадигма самоорганізації, на наш погляд, чи синергетична парадигма спричиняє, як показують І.Прігожин й І.Стенгерс, новий діалог людини з природою. Вона приводить також до нового діалогу людини із самим собою і з іншими людьми. Нелінійна ситуація, ситуація біфуркації шляхів еволюції, стан нестійкості нелінійного середовища, чутливості його до малих впливів, зв’язана з невизначеністю і можливістю вибору. Здійснюючи вибір подальшого шляху, суб'єкт орієнтується на один із власних, обумовлених внутрішніми властивостями середовища, шляхів еволюції і разом з тим на свої ціннісні орієнтації. Він вибирає найбільш сприятливий для себе шлях, що у той же час є одним з реалізованих у даному середовищі.
Головна проблема полягає в тім, як управляти, не управляючи, як малим резонансним впливом направитити систему на один із власних і сприятливих для суб’єкта шляхів розвитку, як забезпечити самоуправлінський і самопідтримуючий розвиток. Проблема також у тім, як здолати хаос, його не долаючи, а роблячи його симпатичним, творчим, перетворюючи його в поле, що народжує іскри інновацій.
Синергетичний підхід, наприклад, до освіти це - пробудження власних сил і здібностей до навчання, ініціювання людини на один із власних шляхів розвитку, це стимулююче, чи пробуджуюче, навчання, відкриття себе чи співробітництво із самим собою й іншими людьми. Це - навчання, що стимулює власні сили, можливо, ще невиявлені, сховані лінії розвитку.
Як ми прагнули показати, синергетичний підхід це - спосіб відкривання реальності, пошук шляхів у майбутне.
Явища самоорганізації, нелінійності, глобальної еволюції неодноразово виступали як предмет наукових досліджень. Сьогодні поширення одержали уявлення про становлення порядку через хаос, біфуркацій змін, нестійкості як фундаментальної характеристики еволюційних процесів. Завдяки опублікованим працям І.Прігожина та його коллег із Брюссельського Вільного Університету з’явилися фундаментальні колективні дослідження революційних змін у картині світу. Розвивається новий, нелінійний стиль наукового мислення, в зв’язку з розвитком теорії самоорганізації (синергетики).
1) Стає очевидним, що складноорганізованим системам не можливо нав’язувати шляхи їх розвитку. Скоріше, необхідно зрозуміти, як сприяти їхнім власним тенденціям розвитку, як виводити системи на ці шляхи. У найбільш загальному плані важливо зрозуміти закони спільного життя природи і людства. Проблема керованого розвитку приймає, таким чином, форму проблеми самокерованого розвитку.
2) Синергетика демонструє нам, яким чином і чому хаос може виступати як створююче начало, конструктивний механізм еволюції, як з хаосу власними силами може розвитися нова організація.
3) Синергетика свідчить про те, що для складних систем, як правило, існує декілька альтернативних шляхів розвитку.
4) Синергетика відкриває нові принципи зборки складного еволюційного цілого з частин, побудови складних структур, що розвиваються, із простих. Об'єднання структур не зводиться до їхнього простого додавання: ціле вже не равно сумі частин.
5) Синергетика дає знання про те, як належним чином оперувати зі складними системами і як ефективно управляти ними. Тут головне- не сила, а правильна топологічна конфігурація, архітектура впливу на складну систему (середовище). Малі, але правильно організовані, резонансні, впливи на складні системи надзвичайно ефективні (за принципами давнього даосизму: слабке перемагає сильне).
У світоглядному плані ідея нелінійності може бути представлена за допомогою:
- ідеї багатоваріантності, альтернативності шляхів еволюції;
- ідеї вибору з даних альтернатив;
- ідеї темпу еволюції (швидкості розвитку процесів у середовищі);
- ідеї необоротності еволюції.
Отже, синергетика приходить до примітного результату. Хоча все у світі взагалі стійко, але все стале лише відносно, до визначеного ступеня, на деякій, нехай і тривалій стадії розвитку. Складнорганізовані системи мають тенденцію розпадатися, досягаючи свого розвитого стану. Стійкість постає з нестійкості, у результаті нестійкості, тому що начало, народження нового структурного утворення, зв’язано з випадковістю, хаосом, нестійкістю. А стійкість, зрештою, рано чи пізно обертається нестійкістю .
Синергетика стає способом не просто відкриття, але і створення реальності, способом побачити світ по-іншому й активно адаптуватися до світу. Вона дає можливість розглянути старі проблеми в новому світлі, переформулювати питання, перереконструювати проблемне поле науки .
Сутність концепції сталого розвитку. У наші дні як ніколи відчувається практична потреба в науковій соціальній теорії, що глибоко аналізує глобальні процеси, кризові і катастрофічні ситуації. Про це, зокрема, наочно свідчить подія, що відбулася на початку останнього десятиліття XX століття, що по своїх масштабах і впливу на долю світової цивілізації має таку історичну значимість, що у повному обсязі ще має бути усвідомленою. Світове співтовариство в особі представників 179 держав на конференції в Ріо-де-Жанейро прийшли до твердого висновку про те, що характер економічного розвитку людства повинний бути змінений, інакше його чекає загибель. Для того, щоб життя і соціальні форми його організації на нашій планеті не деградували, необхідно здійснити програму спільних дій в інтересах постійного, стійкого розвитку, що одержала назву "Порядок денний на XXI століття". Ця програма передбачає 2500 видів погодженої колективної роботи в ста п'ятдесяти галузях науки і виробництва. Політичним і організаційним інструментом реалізації Порядку в кожній країні стануть національні стратегії, що сприяють стійкому розвитку, що розробляються із широкою участю громадськості, включаючи неурядові організації. На ділі мова йде про зміну способу мислення і життєдіяльності народів. І зробити це вперше потрібно буде не заради звичайних прагматичних цілей чи деяких утопічних ідей, а внаслідок усвідомлених глобальних небезпек, що погрожують покласти кінець людській цивілізації.
З кінця 80-х років теорія і практика стійкого розвитку знаходиться в центрі уваги вчених і політиків - закордонних і вітчизняних. Ми переживаємо своєрідний бум: видається величезна кількість книг, проводяться конференції, сам термін "sustainable development" став популярним, не зникає зі сторінок наукової періодики. Тим часом, знайомлячись навіть із солідними публікаціями, переконуєшся, що найчастіше ведеться неприкрита боротьба за вигідне тому чи іншому учаснику дискусій тлумачення цього терміна. Її підґрунтя полягає в тім, що за цими двома словами ховаються колосальні матеріальні і фінансові інтереси, що визначають різні у своїх намірах стратегічні цілі. У той же час існує ядро ідей, що визнається всіма учасниками суспільного дискурса , яке було б правильно називати парадигмою стійкого розвитку. Для того, щоб зрозуміти взаємодію і протистояння, розкрити причини відкритої і латентної боротьби, важливо простежити генезис системних поглядів на стійкий розвиток.
Першим етапом безпосередньої підготовки створення теорії стійкого розвитку стали роботи В.І.Вернадського про біосферу, що привели його до необхідності розгляду планетарного аспекту соціальної діяльності. "Історичний процес на наших очах докорінно міняється. Вперше в історії людства інтереси народних мас — всіх і кожного — і вільної думки особистості визначають життя людства, є мірилом його уявлень про справедливість. Людство, взяте в цілому, стає могутньою геологічною силою. І перед ним, перед його думкою і працею стає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого. Це новий стан біосфери, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємося, і є "ноосфера".
В.І.Вернадський, власне кажучи, вводить в аналіз зв'язків системи "людина - природа" новий критеріальний вимір "людство як єдине ціле" і переводить соціальний аналіз у глобальну площину. У центрі "ноосферного" світогляду, покликаного забезпечити соціально ефективне освоєння світу, знаходиться людство з конкретною системою нагальних матеріальних, практичних потреб та інтересів виживання сучасного і майбутніх поколінь.
Поняття "ноосфери", у якому людству приділяється місце не тільки як складовому компоненту земної біосфери, але і як вирішальному фактору її зміни, більш того, Землі в цілому, за допомогою свідомого, розумного перетворення навколишньої природи і, тим самим, умов свого існування, могло з'явитися тільки в XX столітті, коли техногенні ефекти впливу людини на природу зросли в сотні разів і якісно змінилися. Розкриваючи зміст цього поняття, сам учений підкреслював, що "ноосфера є нове геологічне явище на нашій планеті. На ній вперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може і повинна перебудовувати своєю працею і думкою сферу свого життя, перебудовувати докорінно в порівнянні з тим, що було раніш. Перед нею відкриваються все більш і більш широкі творчі можливості". Діяльнісний підхід у нього виражається в формулі: "Наука є прояв дії в людському суспільстві сукупності людської думки". Ріст наукового знання і створює "ноосферу". В.І.Вернадський заклав концептуальні основи стійкого розвитку як вчення про "ноосферу" - такої стадії "еволюції біосфери Землі, на якій у результаті перемоги колективного людського розуму почнуть узгоджено розвиватися і сама людина як особистість, і об'єднане людське суспільство, і доцільно перетворене людьми навколишнє природне середовище .
Частина 2
Системний аналіз сталого розвитку
Як зазначає В.Ядов, „системному аналізу підлягає об’єкт дослідження, а в процесі розчленування об’єкту на елементи ми перетворюємо його на предмет цілеспрямованого вивчення. Які ж елементи та зв’язки необхідно виділити в нашому об’єкті? В самому загальному вигляді вирішеня цих питань диктується проблемою і метою дослідження“ [див. В. Ядов, 1999. С. 92]. В цьому випадку поняття „системний аналіз“ - синонім всестороннього підходу до об’єкту. Іноді кажуть також про „факторну операціоналізацію“ предмету дослідження, тобто про виділення впливаючих на об’єкт чинників та умов.
В нашому випадку - сталий розвиток суспільства складається із наступних складових:
- сталого розвитку соціальної системи,
- сталого розвитку політичної системи,
- сталого розвитку економічної системи,
- сталого розвитку екологічної системи.
Зазначені системи взаємодіють, є взаємозалежними і створюють в свою чергу більш складну систему. Зрозуміло, що в центрі нашого аналізу буде соціальна система, а також вплив на неї названих вище систем.
Системний підхід до аналізу явищ у природі та суспільстві інтенсивно розвивається вже тривалий час. Звичайно в теорії сталості під ним розуміють складну багатомірну систему, у якій отримана різнобічна наукова інформація може бути інтегрована у відносно просту модель, що показує, часом з використанням математичного інструментарію, зародження і розгортання окремих процесів. Умовно виділимо три головних методи в конструюванні моделей стійкого розвитку: ресурсний, біосферний, інтегративний. Усі вони базуються на єдиному філософському і природничонауковому фундаменті. Такий синтез наукових знань математиків, природознавців, соціологів, "гуманітаріїв", економістів, "керівників" відбувся після того, як у міру вивчення глобальних проблем, які нагромадилися до кінця XX століття стало зрозуміло, що складний сплав нелінійних відносин у системі "людина - суспільство — природа" очікує комплексного аналізу і об'єднання зусиль вчених різних спеціальностей.
На фундаменті уявлень про стійкий розвиток відбувається становлення інтегральної "ноосферної" загальнонаукової парадигми знань, що виникає як результат широкого синтезу наук про природу, суспільство і людину. Особлива місія тут належить процесам моделювання - дослідження за допомогою гіпотетичних зразків, описів, схем, що дають розуміння структури досліджуваного об'єкта, зв'язків між його елементами, функцій. Моделювання дозволяє приступити до вивчення природи, суспільства і людини до того, як стане очевидною повна картина причинно-наслідкових взаємозв'язків у досліджуваному об'єкті. Шляхи до стійкого розвитку досліджуються в тісному з'єднанні з ресурсним моделюванням і розробкою матеріальних і духовних стандартів життя. В даний час, з одного боку, продовжується розробка моделей стійкого розвитку, а з іншого боку - ведуться інтенсивні пошуки, розробка індикаторів і адекватних методів виміру. Обидва ці напрямки і складуть точки перетинну зусиль дослідників у найближчій перспективі.
Відтворення соціетальної системи, соціальної структури як умова сталого розвитку. Далі розглянемо відтворення соціетальної системи як умову сталого розвитку, оскільки зрозуміло, що саме завдяки процесам суспільного відтворення соціальна форма життя самовідновлюється та існує протягом століть, і навпоки якщо суспільного відтворення не буде відбуватися зникне суспільство.
Саме поняття „відтворення“ означає, що якийсь об'єкт (явище) циклічно поновлюється та розвивається за рахунок зв'язків і обміну із зовнішнім середовищем.
Люди відтворюють своє власне життя, свої специфічні цілі, свій спосіб життя, системи особистих відносин на виробництві та поза ним. Але, з іншого боку, їх діяльність спрямована на відтворення суспільства з його системою виробництва і споживання, із його соціокультурними інститутами. Отже, ця діяльність індивіда об'єктивно і суб'єктивно концентрується в двох напрямках: відтворення самого себе як особистості й відтворення суспільних відносин, а отже і суспільства. Саме ці процеси забезпечують сталість розвитку.
Систематичний розвиток відтворювальний підхід одержав у групи європейських соціологів, за чиєю ініціативою в 1970 р. був сформований Дослідницький комітет соціології регіонального і міського розвитку. Вони рішуче виступили з ідеями необхідності теоретичного осмислення урбанізації та регіонального розвитку як відтворювальних процесів.
У переважній частині робіт цієї групи європейських соціологів давалася висока оцінка працям К. Маркса, хоча лише в деяких із них концептуальні підходи засновувалися безпосередньо на марксистській теорії.
У багатьох конкретних дослідженнях цієї групи робиться спроба зрозуміти сукупність відносин між капіталістичним способом виробництва, що розвивається і процесами споживання на локальному рівні. Так, Е.Претесей розглядає як цілісний безперервний процес відтворення способу виробництва, способу споживання і робочої сили.
У тих же 1970-х роках у СРСР також стали обговорюватися та емпірично досліджуватися питання соціального відтворення. Такий підхід давно вже широко застосовувався при вивченні демографічного й економічного аспектів суспільного розвитку, включаючи дослідження з відтворення трудових ресурсів і робочої сили.
Що ж стосується використання такого підходу до вивчення соціальної динаміки суспільства, то до 1970-х рр. він не одержав застосування. В кругах філософів і соціологів існувала точка зору про те, що поняття „відтворення“ означає обмеження вивчення суспільства його функціонуванням, тоді як головне - досліджувати суспільний розвиток. Така аналогія відтворювального підходу з функціоналістським уповільнила поширення концепції відтворення в радянській соціології. Проте в роботах О.Шкаратана, Е.Васильєвої, В.Лукіной, С.Нехорошкова, А.Ахієзєра ця концепція одержала розвиток, була обгрунтована емпіричними даними та підтверджена математико-статистическими моделями відтворювальних процесів.
Відтворювальний підхід, звичайно, накладає визначені обмеження на пояснення суспільних процесів. Його задачею є розкриття механізмів розвитку існуючих суспільних форм, а не якісних змін в суспільстві.
Категорії виробництва - відтворення - дві основні характеристики діяльності людей, яка направлена на створення, перетворення та зберігання. Проблема їх розрізнення суттєва для нашого аналізу.
Категорія виробництва дозволяє розкрити структурні зв'язки, ефективність, результати діяльності як процесу створення. Категорія відтворення відбиває цілісну діяльність людей саме як процес, що протікає в часі; вона розкриває, як, у якій послідовності, знову і знову оновлюючись, здійснюється діяльність по створенню, відновленню або зберіганню умов, засобів і цілей суб'єкта.
К.Маркс і Ф.Энгельс створили суттєві передумови для виділення й аналізу в системі виробництва-відтворення суспільного життя підсистеми соціального відтворення. Відомо, що вони, показавши, що виробництво безпосередніх матеріальних засобів до життя створює основу суспільства, першу передумову всякого людського існування, не зводили суспільне виробництво тільки до цієї його визначальної основи. Розглядаючи процес суспільного виробництва з погляду його сукупного результату, К. Маркс характеризував його як процес створення і відтворення троякого роду продуктів: «носіїв цього процесу, матеріальних умов його існування і взаємних їх відносин». У цій тріаді перший і третій елементи можуть розглядатися як носії соціального аспекту цілісного процесу виробництва і відтворення суспільного життя.
Категорія відтворення розглядалася К. Марксом відносно до історичного часу існування конкретної суспільно-економічної системи. При цьому відтворення населення аналізувалося як соціальний процес („відтворення як члена суспільства“). К.Маркс розглядав розвиток конкретних соціальних організмів як процес взаємодії відтворення визначених умов виробництва і відтворення індивідів.
Таким чином, у працях К.Маркса обгрунтований суспільний характер відтворення людини, показана його залежність від соціальної організації суспільства в цілому; відтворення розглядається як історична форма розвитку суспільних відносин, соціальних груп та індивідів у межах соціально-економічної формації. Це еволюційна форма розвитку.
Як зазначає К. Маркс: „Яка б не була суспільна форма процесу виробництва, він у всякому разі повинний бути безупинним, тобто періодично знову і знову проходити ті самі стадії... Тому всякий суспільний процес виробництва, аналізований у постійному зв'язку і беззупинному потоці свого поновлення, є в той же час процесом відтворення» [цитується за: Радаев В., Шкаратан О., 1996. С. 210].
Суспільне відтворення втілює тенденції зміни соціальної структури, властиві соціально-економічній організації суспільства. Щодо класичного капіталізму К.Маркс писав: „...капіталістичний процес виробництва, що розглядається у загальному зв'язку, або як процес відтворення, виробляє не тільки товари, не тільки додаткову вартість, він створює і відтворює самі капіталістичні відносини, - капіталіста на одній стороні, найманого робітника - на іншій“ [цитується за: Радаев В.В., Шкаратан О.И., 1996. С. 210].
Соціальне відтворення містить у собі як відтворення елементів соціальної структури, що існували раніше, і відносин між ними, так і виникнення і розширене відтворення нових елементів і відносин. Саме таке розуміння відтворення дає розуміння сталого розвитку. Відтворення елементів соціальної структури, що існували раніше, і відносин між ними забезпечують сталість соціальної системи, а виникнення і розширене відтворення нових елементів і відносин забезпечують соціальний розвиток. Саме в цьому сенсі суспільне відтворення виступає головною умовою сталого розвитку. Але чинникі, що загрожують суспільному відтворенню загрожують одночасно і сталому розвитку, оскільки якщо не буде відбуватися хоча б просте відтворення життя суспільства припиниться.
Категорія «соціальне відтворення» акцентує увагу на спроможності творчої діяльності людини робити не тільки деякий результат, але і постійно зберігати, відновлювати, підтримувати, відтворювати умови, засоби і цілі життєдіяльності людей, усю систему соціальних відносин.
Соціальне — фундаментальна категорія соціологічної науки, якою позначають по-перше: істотну рису людини - здатність до спільної життєдіяльності, існування спільнотами та постійного їх відтворення через універсальну взаємодію (діяльність індивідів та їх груп), у результаті якої виникає, формується і встановлюється конкретний тип (організація) єдності взаємодіючих індивідів і груп, тобто їх спільності, а отже виникає соціальна система [див. Соціологія: короткий енциклопедичний словник, 1998 ].
Істотними рисами будь-якої системи є цілісність та інтеграція. Цілісність фіксує об'єктивну форму існування явищ, тобто існування як цілого, інтеграція — процес і механізм об'єднання частин. Ціле завжди більше суми вхідних у нього частин. Це означає, що кожне ціле має нові якості, котрі механічно не зводяться до суми якостей його елементів, виявляють деякий „інтегральний ефект“. Ці нові якості, властиві явищу як цілому, звичайно позначаються як системні чи інтегральні. Специфіка соціальної системи полягає в тому, що вона складається на базі тієї чи іншої соціальної спільності (соціальна група, соціальна організація), а її елементами є люди, чия поведінка детермінується визначеними соціальними позиціями (статусами), які вони займають, і конкретними соціальними функціями (ролями), які вони виконують, соціальними нормами і цінностями, прийнятими в даній соціальній системіі, а також їх різними індивідуальними якостями (соціальні якості особистості, мотиви, цінностні орієнтації, інтереси й ін.). В число елементів соціальної системи можуть входити різні ідеальні (вірування, уявлення) і випадкові елементи.
Індивід здійснює свою діяльність не ізольовано, а в процесі взаємодії з іншми людьми, об'єднаними в різні спільності в умовах соціального середовища.
В процесі взаємодії як люди, так і соціальне середовище здійснюють систематичний вплив на індивіда, так само як і він здійснює зворотній вплив на інших індивідів і середовище. В результаті дана соціальна спільність стає соціальною системою, цілісністю, що володіє системними якостями, тобто якостями, котрих немає в жодного з включених у неї елементів окремо.
Самодетермінованість різних соціальних систем — найважливіший принцип, який в однаковій мірі властивий як історичній, так і соціологічній науці.
Соціетальна система — система відносин і процесів, розглянутих на рівні суспільства в цілому. Термін "соціетальний" був введений Келлером, який відносив його насамперед до організаційних аспектів соціального життя. В якості системи соціетальної розглядають суспільну формацію, що включає функціональу взаємодію її основних структур — экономічної, соціальної, ідеологічної та політичної. „Кожна із структур системи соціетальної, будучи її елементом, не тільки виконує визначену функцію, але і додає цій системі в процесі взаємодії з іншими її структурами нову (системну) якість, що не зводиться до якостей її елементів. Система соціетальна постійно відтворює соціальні якості своїх структур і відповідно соціальні якості індивідів і груп індивідів, включених у їхнє функціонування“ [Российская социологическая энциклопедия, 1999. С. 467].
У якості соціетальної системи суспільство має властивість самовідтворюватися, що здійснюється за допомогою ряду необхідних диференційованих функцій. Ці функції, з одного боку, є наслідком механічного поділу суспільної праці, а з іншого - взаємодія функцій надає функціонуванню і розвитку суспільства характер особливого соціального організму. Диференціація суспільних функцій супроводжується створенням різноманітних безособистнісних структур (економічних, соціальних, політичних й інших інститутів, організацій), що виступають у якості матеріальних носіїв цих функцій. Ці структури заповнюються людьми, що володіють визначеними якостями (психологічними, фаховими й ін.), необхідними для виконання тих або інших функцій (економічних, політичних й ін.)
Люди, включені у функціонування тих або інших структур, здійснюють свої функції не ізольовано, але взаємодіючи один з одним. Внаслідок цього в - межах тих або інших безособових структур складається визначена структура міжособистісних відносин.
Визначеним видам суспільних структур відповідають і визначені види суспільних відносин - економічні, соціальні, правові, політичні й ідеологічні. Причому суспільні відносини - це не якийсь особливий вид, а сукупність всіх видів відношень визначеного суспільства. Суспільні відносини не є однопорядковими, наприклад, із відношеннями економічними або політичними, а співвідносяться з ними як рід із видом. У той же час кожний вид суспільних відносин грає в їхній загальній системі строго визначену роль. Так, поняття „суспільно-економічне“ означає не рівність між «суспільним» і «економічним», а те, що в системі суспільних відносин економічні відносини виконують детермінуючу роль стосовно змісту і характеру суспільних відносин.
Кожна зі структур соціетальної системи, будучи її елементом, не тільки виконує визначену функцію, але і надає цій системі нову (системну) якість, що не зводиться до якостей її елементів. У той же час соціетальна система постійно відтворює соціальну якість своїх структур і відповідно соціальні якості індивідів і груп індивідів, включених у функціонування в якості суб'єктів соціальних відносин. Виникає тенденція до адаптації та форм і засобів функціонування соціетальної системи її структурних та особистісних елементів. Це - одна сторона проблеми, пов'язана з функціонуванням соціетальнї системи.
Інша сторона її полягає в тому, що в поведінці соціетальної системи може мати місце (по самих різноманітних причинах об'єктивного і суб'єктивного характеру) «підміна» функцій, коли суб'єкти соціальних відносин, включених у функціонування даної системи, починають виконувати невластиві їй функції (наприклад, адміністративно-наказові методи регулювання економічного життя з боку політичної системи), або „некомпетентність“ особистісних елементів даної структури (наприклад, здійснення технічними спеціалістами економічних функцій). Внаслідок цього порушується баланс у функціонуванні як структурних, так і особистісних елементів системи, її функціонування стає дисфункціональним. Дисфункціональні розлади або аномалії в поведінці соціетальної системи ведуть до її деформації і дестабілізації, росту соціальної напруженості.
Єдиним виходом із сформованої ситуації є реформування і структурних, і особистісних елементів соціетальної системи, надання їхньому функціонуванню природньо-історичного характеру. „Реформування забезпечує перехід соціетальної системи до її нового якісного стану, наприклад, від авторитарно-бюрократичних - до наукових методів управління економікою, від економіки дефіцитної - до економіки з розвиненою системою споживання, від бюрократичного суспільства - до суспільства демократичного, від закритого суспільства - до суспільства відкритого“ [Социология, 2002. С. 116].
Включення поняття соціетальної системи в соціологічну теорію дозволяє розглядати соціальну еволюцію як природньо-історичний процес.
Сталий розвиток соціальної системи передбачає наявність принаймні трьох ефективно працюючих взаємозалежних структуроутворюючих підсистем: економічного розвитку, політичного управління й інтелектуального забезпечення. Наближення показників розвитку основних підсистем до гранично-критичних величин означає, що суспільство знаходиться в стані колапсу, рівень ризиків при цьому зростає, й для свого збереження система об'єктивно має потребу в зміні неадекватних механізмів її функціонування, тобто в реформах чи трансформації. Перехід за певну критичну межу може призвести до загибелі системи як єдиного цілого.
У таких перехідних періодах найважливішого значення набуває вибір стратегії і тактики реформ, визначення ієрархії домінуючих факторів, наявність надійного механізму інформаційно-аналітичного забезпечення реформ, що включає адекватний і різнобічний аналіз складових ризикових ситуацій.
Зміни, що відбуваються у великих соціальних системах різноманітні, складні й контролювати всі показники цих процесів неможливо.
Для інформаційно-аналітичного забезпечення реформ важливо визначити і відслідковувати гранично-критичні величини основних показників розвитку суспільства, щоб не допустити ескалації руйнівних процесів, соціальної дезорганізації і деградації. Гранично-критична величина показників не означає повного розпаду тієї чи іншої сфери життєдіяльності суспільства. Їх динаміка свідчить, насамперед, про високий рівень ризиків функціонування соціальних відносин і про необхідність управлінських дій з боку влади з метою зміни небезпечних тенденцій [див. Локосов В.В., 1998]. Про ефективність соціального управління можуть свідчити показники якості життя.
В.Левашов виділяє наступні стани соціально - політичної системи: сталий соціально-політичний розвиток означає, що в системі відносин „політичні партії — держава — суспільство“ відбувається, оптимальне узгодження інтересів всіх суб'єктів та інститутів сфери соціально-політичних відносин, що самопідтримується за рахунок дії внутрішніх регуляторів. В таких умовах соціально-політична система функціонує в режимі усталеного розвитку в сучасності та в майбутньому.
Стабільний соціально-політичний розвиток означає, що система відносин стабільно функціонує в сьогоденні і при незмінних умовах, однак розвитку системи не відбувається.
Криза соціально-політичних відносин означає порушення стану рівноваги і появу тенденцій деградації й можливої катастрофи системи.
Катастрофа настає при руйнуванні системи, розпаді її на окремі частини, розриві зв'язків між суб'єктами соціально-політичної сфери.
Розпад означає загибель даної системи соціально-політичних відносин зі знищенням всіх чи більшої частини її складових [див. Левашов В. К., 2001 ].
Соціальне примирення, законне подання і розв'язання соціальних конфліктів, протікання їх у цивілізованих формах боротьби становить важливу передумову для переходу до керованого розвитку.
Соціальні зміни не можна розуміти як взагалі будь-які зміни, що відбуваються в суспільстві. Необхідно розрізняти суспільні зміни, тобто зміни, що відносяться до будь-якої сфери суспільства, — економічної, політичної, духовної, і безпосередньо соціальні зміни. Тому коли ми говоримо про соціальні зміни в соціологічному сенсі, то маються на увазі не будь-які зміни, що відбуваються в будь-якій сфері, — економічній, політичній, технологічній, чи в суспільстві взагалі, а тільки лише зміни в тій сфері, що є предметом соціології. Строго кажучи, це зміни соціальних систем, соціальної стратифікації, соціальних спільнот, соціальних процесів, інститутів, організацій, їхніх взаємодій.
Циклічні соціокультурні зміни. Це, певне, більш складна форма соціальних змін, тому що вона, по суті може включати еволюційні та революційні зміни, тенденції розвитку та занепаду. Крім того, коли ми говоримо про циклічні зміни, то маються на увазі не окремі одиничні акти будь-яких змін, а визначений ряд змін, що у сукупності утворює цикл. Нагадаємо, що циклами називають деяку сукупність явищі, процесів, послідовність яких являє собою, визначений кругообіг протягом деякого проміжку часу. Кінцева точка циклу як би повторює початкову, але тільки в інших умовах або на іншому рівні. Циклічні, соціальні зміни відбуваються відповідно до пори року (наприклад, із сезонним характером сільськогосподарських робіт), але можуть охоплювати періоди в декілька років (зміни, обумовлені економічними кризами й ін.) і навіть декілька сторіч (пов'язані з типами цивілізацій).
Соціологи різних напрямків фіксують той факт, що соціальні інститути, спільноти, класи і навіть цілі суспільства змінюються по циклічній схемі - виникнення, зростання, розквіт, криза і занепад; виникнення нових якостей, властивостей явища або ж взагалі виникнення нового явища. Період до кризи і занепаду будемо називати сталим розвитком. Такій схемі змін підпорядкована множина структур у суспільстві - соціальні, економічні, політичні, духовні .
В більш простій (і більш поширеній) формі ця схема виглядає як ритм, тобто як чергування у визначені проміжки часу періодів підйому (росту) та спаду (кризи).
Особливу складність картині циклічних, соціальних змін надає та обставина, що різні структури, різні явища і процеси в суспільстві мають цикли різної тривалості. Так, що в кожний даний момент історії ми маємо одночасне співіснування соціальних структур, явищ, процесів, що знаходяться на різних етапах розвитки свого циклу. Цим у значній мірі визначається непростий характер взаємодії між ними, взаємні невідповідності, розбіжності й конфлікти.
Наочним прикладом циклічного характеру соціальних змін є зміна поколінь людей. Кожне покоління народжується, проходить період соціального дозрівання (соціалізації), потім період активної діяльності, далі період старості і природнього завершення життєвого циклу.
Кожне покоління формується в специфічних соціальних умовах, тому несхоже на попередні покоління. Водночас кожне покоління вносить у життя, у політику, економіку, культуру щось своє, нове, чого ще не було в соціальному житті, тим самим здійснює числені соціальні зміни.
Середній проміжок часу між народженням і смертю представників даного покоління - середня тривалість життя. Цей показник рівня життя і темпу соціальних змін істотно змінювався протягом історії, особливо в останні сторіччя. Так, ще наприкінці XIX сторіччя середня тривалість життя не перевищувала 35-40 років, хоча і тоді існували старці, що жили до 80-100 років. Нині середня тривалість життя в розвинутих країнах піднялася до 70 років і вище. Цей проміжок часу можна вважати повним циклом покоління для даних умов.
Водночас можна виділити малі цикли, насамперед період активної трудової діяльності даного покоління, що складає в сучасних умовах у середньому приблизно 35-40 років (з початку трудової діяльності в 20 років до досягнення пенсійного віку в 55-60 років). Якщо за повний цикл відбувається фізична зміна поколінь, то названий малий цикл означає зміну поколінь у життєдіяльності суспільства.
При розгляді фактично всіх соціальних змін не можна абстрагуватися від циклічного характеру зміни поколінь у суспільстві.
Зовсім необгрунтовані спроби виключити проблематику соціального розвитку із соціології, оголосити її областю соціальної філософії, а не соціології. Історія розвитку соціальних спільнот, структур, інститутів, їх еволюція, їх походження і відмирання — невід'ємна складова частина предмета соціології як науки.
В соціології виділяють розділи, що досліджують структуру соціальних систем і явищ (соціальна статика, аналітика), їх зміну і розвиток (соціальна динаміка, соціальна генетика). Так, ще О.Конт називав соціальною статикою вивчення стабільних структур, що забезпечують порядок у суспільстві і його незмінність, а до соціальної динаміки відносив дослідження змін соціальних явищ, причин і спрямованості суспільного прогресу.
Соціальна структура — визначений спосіб зв'язку і взаємодії елементів, тобто індивідів, що займають визначені соціальні позиції (статус) і виконують визначені соціальні функції (роль) відповідно до прийнятої в даній соціальній системі сукупності норм і цінностей. Основні властивості соціальної структури можуть бути розглянуті в залежності від змінних: 1) відносини, взаємозалежність; 2) регулярність, внутрішня неоднорідність, сталість; 3) фундаментальність, істотність.
Видами соціальної структури є: ідеальна структура; нормативна структура, що включає цінності, норми, соціальні ролі; організаційна структура, що визначає спосіб взаємозв'язку позицій (статусів); випадкова структура, що складається з елементів, що існують в даний момент і включені у функціонування системи.
Соціальна структура системи, як функціональна єдність сукупності елементів управляється своїми, тільки їй властивими законами і закономірностями.
В наслідок цього зміна структури носить характер саморегулювання, що підтримує у визначених умовах рівновагу її елементів. Оскільки елементи кожної окремо взятої соціальної системи володіють різними, індивідуальними якостями, остільки соціальна структура системи — це, з одного боку, загальні принципи її функціонування, а з іншого —закономірності її розвитку, що випливають з особливостей елементів і способів їхнього зв'язку.
Виходячи із специфіки соціальної структури, системи, принципів і закономірностей її функціонування і розвитку, можна пояснити і розходження в змісті, характері діяльності і поведінки людей, що належать до різних соціальних систем.
Зародження системи знань про соціальну стратифікацію пов'язано з розвитком ідей про соціальну структуру. Структурний підхід до суспільства розробляли ряд соціологів другої половини XIX - початку XX ст., починаючи з О.Конта, К.Маркса, Г.Спенсера і закінчуючи Е.Дюркгеймом і Т.Парсонсом. В рамках уявлень про соціальну структуру і соціальні функції з'явилося розуміння того, що всі відносини в суспільстві - будь то відносини між системами та спільнотами різних типів або взаємодії між соціальними групами і конкретними людьми,- розміщені в системах різного рангу. Такі стійкі типи і моделі інституціональних зв'язків, конкретної поведінки людей придають суспільству стабільність.
П.Сорокін у період свого життя в Росії та у перші роки перебування за кордоном (20-ті рр.) систематизував і поглибив цілий ряд понять, що пізніше набули ключової ролі в теорії стратифікації („соціальна мобільність“, „одномірна“ і багатомірна стратифікація» й ін.). В розвиток теорії соціальної стратифікації внесли вклад багато представників різних напрямків західної соціальної думки. Ця теорія розвивалась завдяки ідеям М.Вебера про класи в індустріальному суспільства. В її рамках одержала розвиток структурно-аналітична традиція, завдяки роботами Т.Парсонс. Ряд авторів (Р.Дарендорф, Р.Коллінз) внесли ідеї соціального конфлікту. Нарешті, важливим етапом в становленні теорії соціальної стратифікації в 40-х рр. була багаторічна дискусія, яку стимулювали роботи американських дослідників К.Девиса та У.Мура.
Той факт, що в розробці теорії стратифікація чималу роль зіграли американські вчені, не можна вважати випадковим явищем. Саме в американському суспільстві проявилися ті якості соціальної організації, що особливо відзначалися на початковому етапі становлення теорії: зближення класових розходжень, велика питома вага в стратифікаційних процесах ранжированої соціальної винагороди, особистісних чинників й ін. Водночас стратифікаційна методологія, поглиблена американськими соціологами, виявилася достатньо ефективною. Її часто використовували у вивченні суспільства з іншим типом культури й іншими різновидами соціальної структури, включаючи суспільства, що здійснювали перехід від традиційних форм соціальної організації до сучасних, модернізованих. Теорія стратифікації дозволяє зрозуміти цілий ряд аспектів в історичній динаміці сучасного суспільства.
Під соціальною стратифікацією розуміють наявність у тому або іншому суспільстві сукупності соціальних прошарків, представники яких розрізняються між собою нерівним обсягом влади і матеріального богатства, прав і обов'язків, привілеїв і престижу. У такому ієрархічно вибудованому розподілі соціокультурних благ виражається сутність соціального розшарування, за допомогою якого в будь-якій соціальній системі виникає можливість стимулювати одні види діяльності і взаємодії, терпимо ставитися до інших і пригнічувати треті.
Тим самим соціальне розшарування відрізняється від соціальної диференціації. Поняття «соціальна диференціація» більш широке за обсягом і розуміє будь-які соціальні розходження, у тому числі не пов'язані з нерівністю, із стимулюванням (або, навпаки, пригніченням) різних форм діяльності.
Категорія „соціальна взаємодія“ виражає характер і зміст відносин між людьми і соціальними групами як постійними носіями якісно різних видів діяльності, тобто відносин, що розрізняються за соціальними позиціями (статусами) і ролями (функціями). Соціальна взаємодія має об'єктивну і суб'єктивну сторони. Об'єктивна сторона взаємодії — це зв'язки, що не залежать від окремих особистостей, але що опосередковують і контролюють зміст і характер їхньої взаємодії. Суб'єктивна сторона — це свідомі взаємовідносини індивідів, засновані на взаємних очікуваннях відповідної поведінки. Це міжособистісні (чи соціально - психологічні) відносини, які являють собою безпосередні зв'язки між індивідами, що складаються в конкретних умовах місця і часу. Механізм соціальної взаємодії включає: індивідів, що роблять ті чи інші дії; зміни в зовнішньому середовищі, викликані цими діями; вплив цих змін на інших індивідів; їхню зворотню реакцію. Щоб зрозуміти соціальну взаємодію, необхідно з'ясувати властивості взаємодіючих сил. Головне у соціальній взаємодії — змістовна сторона. „Переломлювання“ соціальних норм і цінностей через свідомість індивіда і його реальна діяльність на основі осмислення цих норм і цінностей визначає спосіб соціальної взаємодії індивіда з іншими індивідами і соціальним оточенням в цілому.
Вплив процесів глобалізації на сталий розвиток суспільства. У глобально залежному світі виникає загальний соціальний комплекс проблем. Глобалізація робить однаково уразливими перед новими загрозами великі і малі, багаті і бідні, материкові й острівні суспільства і країни. Симптоматична оцінка ситуації, дана Чингизом Айтматовим: "...Нинішнє покоління людей приперте до стіни. Існують такі проблеми, коли нереалістично намагатися не тільки вирішити, але й осмислити їх, не зважаючи на інтереси інших (зрозуміло, при дотриманні рівної безпеки)" [цитується за: Левашов В.К. Глобализация и социальная безопасность // Социологические исследования, 2002, №3]. Національна безпека окремої країни, вибудована на принципах закритих систем, стає неефективною.
До визнання нових реалій, що вимагають перебудовувати соціальну безпеку, людство йшло протягом всього минулого століття з його сумним досвідом двох світових і однієї "холодної" воєн. Відомий французький політолог і філософ Пьер Аснер, що уважно спостерігав за світовими соціальними трансформаціями, діалектикою війни і миру, констатує: "Мирне співіснування необхідне більш, ніж коли-небудь. Але відтепер проблема не стільки в тім, як можуть співіснувати системи, чи коаліції наддержав, скільки в тім, щоб забезпечити співіснування багатонаціональних держав чи навіть економічних, соціальних, культурних і релігійних спільнот у повсякденному житті, і не тільки на національному і континентальному, але і на місцевому рівні. ...Але ми знаємо також, що людство живе тільки за рахунок свободи й універсалізму, що прагнення, які привели до націоналізму і соціалізму, пошук спільності й ідентичності, пошук рівності і солідарності будуть виявлятися завжди, як вони виявлялися до теперішньього часу. Саме в тій мірі, у якій лібералізм зуміє їх включити в себе і примирити одночасно з особистою волею і планетарною взаємозалежністю, у нього буде шанс не втратити мир після того, як він переміг у холодній війні" [цитується за: Левашов В.К. Глобализация и социальная безопасность // Социологические исследования. - 2002, №3].
По суті, необхідно здолати надзвичайно гостре планетарне протиріччя між новими потребами глобальної соціальної безпеки і старими принципами практики конкуренції і насильства, що продовжують діяти. В свою чергу воно підптримувалось фундаментальними протиріччями, іманентно властивими матеріальній і духовній сферам.
У матеріальній сфері помітно розширилися виробничі, створюючі можливості і, як уже відзначалося вище, підсилилися контрасти бідності і багатства, зросли руйнівні тенденції. Сучасні технічні і технологічні досягнення підготували дешеві асиметричні, але досить ефективні засоби протидії традиційним методам завоювання військово-політичного панування. Величезні армії і дорогі озброєння виявилися безпомічними перед використанням цивільних технологічних досягнень, біоматеріалів у якості фізичних і психологічних факторів масового ураження населення. Терористичні акти в США показали світовому співтовариству цю нову зброю і тактику його застосування. Є всі підстави припускати, що форми і межі латентної зброї далеко не вичерпані. Більш того, вони будуть поширюватися разом з визріванням нових високих технологій.
Бідне населення Землі, що кількісно зростає, рано чи пізно повинно було ідеологічно й інституціонально оформити свої інтереси. Цей процес прискорився і радикалізувався після розпаду СРСР, що, виходячи з обстановки післявоєнного світу, керуючись власною і глобальною безпекою, у певній мірі контролював протестний і визвольний рух, що розвивався переважно в руслі марксистської традиції. Соціальні відносини, що глобалізуються вимагали адекватних принципів побудови глобального суспільства. Небажання західних країн змінити принципи насильства і конкуренції на принципи співробітництва і партнерства створило умови для появи на світовій арені релігійної фундаментальної опозиції, що явно змінило конфігурацію і зміст усієї системи безпеки. На відміну від цілком раціонального в атомну епоху принципу класової ідеології марксизму - мирного співіснування - вакуум відносин між першим - багатим і третім - бідним світами був заповнений все зростаючим, спрямованим против США, релігійним екстремізмом. Відмова багатих країн "ділитися" з бідними, з одного боку, підготувло соціальний і політичний ґрунт для зловісного явища - сучасного тероризму, а з іншого боку - ще раз із усією гостротою порушило питання про стабілізацію і стійкість суспільного буття як такого. Вийшовши з періоду "холодної війни", світова цивілізація без зволікання ввійшла в період катастроф, що продукуються перш за все соціальною і політичною нестабільністю глобального суспільства, що народжується .
Глобальні тенденції соціального розвитку. Цивілізація на порозі XXI століття все більше являє собою взаємозалежну систему і в області економіки, і в політичній організації ( ООН, ЄС й інші регіональні політичні й економічні об’єднання, включаючи СНД), у сфері культури, глобальних комунікацій. Нарешті, людство виявляється віч-на-віч із загальними для всіх країн і народів загрозами: ядерної війни, знищеням природного середовища, епідеміологічними захворюваннями, міжнародного тероризму й ін .
Серед сучасних процесів соціальних змін все більшу увагу дослідників привертає глобалізація. Цим поняттям звичайно позначають процеси становлення більш - менш єдиних загальносвітових систем в економіці, технології, інформації, політиці. В результаті таких процесів країни і народи стають не тільки взаємопов’язаними між собою, але і взаємозалежними. Глобалізм — це нове усвідомлення всього світу як єдиного, загального „місця проживання“. Саме цією якістю глобалізація докорінно відрізняється від системи міжнародних зв'язків і відносин, що існувала багато сторіч.
Найбільший науковий інтерес викликає глобалізація безпосередньо в сфері соціальних відносин і в сфері культури. Експансія уніфікованих зразків поведінки, іноземних культурних звичаїв, норм, цінностей загрожує самому існуванню безлічі самобутніх національних і регіональних культур, а тому викликає найчастіше активну негативну реакцію, неприйняття, відкриті й численні демонстрації протесту.
Головне питання, що виникає при розгляді процесів глобалізації, це питання про те, чи не приведуть ці процеси до уніфікації людства, і глобальної уніфікації культури? Не можна заперечувати, що така небезпека існує. Але разом з тим існують і об'єктивні кордони, межі такої уніфікованої глобалізації. Вони полягають у сталості соціальних структур різних народів, їхній культурі, національних традиціях, мові. Як зазначається в Доповіді ООН про розвиток людини за 1999 р., задача полягає не в тім, щоб зупинити, „заборонити“ процеси глобалізації. Це зробити неможливо, і не потрібно. Задача полягає у вмілому поєднанні переваг глобалізації з місцевими і регіональними соціально-культурними нормами й інститутами, щоб забезпечити більш ефективне управління науково-технічним прогресом на місцевому, національному, регіональному і глобальному рівнях .
У Доповіді про розвиток людини за 1999 р., підготовленій експертами ООН, глобалізація на сучасному етапі характеризується наступними чинниками:
- появою на глобальному рівні ринків валюти і капіталів;
- появою нових інструментів (засобів) глобалізації, таких, як Інтернет, мобільні телефони, інформаційні мережі, у тому числі супутникове телебачення;
- появою нових діючих суб’єктів (організацій), таких, як Всесвітня торгова організація (ВТО), інтернаціональні корпорації, всесвітні мережі неурядових організацій ;
- появою нових правил і норм. Це міжнародні угоди з питань торгівлі, послуг, інтелектуальної власності й ін., що мають обов'язкову силу для національних урядів.
Виникає взаємозалежна глобальна економіка, головним показником її стають числені транснаціональні корпорації. Вони хоча і розташовуються переважно в одній країні і розглядаються як частина її економіки, але мають відділення в багатьох країнах, а продаж своєї продукції чи послуг прагнуть здійснювати в усьому світі.
Суспільство як світ - система (Валерстайн). Термін „світова система“ ввів у соціологію в 70-ті роки XX ст. Валерcтайн. На його думку, термін „суспільство“, запозичений вченими з повсякденної мови, не відрізняється точністю, і його зміст неможливо відокремити від змісту терміна „держава“. Замість того й іншого він запропонував поняття „історична система“, завдяки якому, як він вважав, можливо воз’єднання двох родів наук — історичної і соціальної. Старий термін „суспільство“ їх роз'єднував, а новий їх покликаний об'єднати. У понятті „історична система“, поєднуються соціологічний і історичний погляди на світ.
Про світове суспільство пише і Ніклас Луман. Він визначає суспільство через комунікацію і комунікативну діяльність. Обидва цих впливових теоретики ставлять явища виробництва й відтворення нерівності в центр своєї концепції.
Згідно Валерстайну, існують всього три форми, чи різновиду, „історичних систем“, що він назвав міні-системами, світовими імперіями і світовими господарствами. І.Валлерштайн розділяє світову систему на три складові, а саме ядро, напівпериферія, периферія.
Під ядром він розуміє країни Західної Європи, Північної Америки, Японії, тобто - могутні держави з удосконаленою системою виробництва. У них велика кількість капіталів, самі якісні товари, самі складні технології і засоби виробництва. Коштовну і високотехнологічну продукцію ці країни експортують в периферію і напівпериферію. Держави напівпериферії і периферії — це країни так званого „другого“ і „третього“ світу. У них менше влади, багатства і впливу. Термін „третій світ“ ввели в 1952 р. французи для опису групи країн, що в епоху холодної війни між США і СРСР (як двома світами) не приєдналися ні до однієї з конфронтуючих сторін. Серед них були Югославія, Єгипет, Індія, Гана й Індонезія. В другій половині 50-х років термін здобуває більш широке тлумачення. Він став позначати всі слаборозвинені країни. Таким чином, його зміст став мати економічний сенс. До слаборозвинених країн у цьому сенсі стали відносити всю Латинську Америку, всю Африку (крім ПАР), ряд країн Азії. А такі країни Африканської Сахари, як Гаїті і Бангладеш, обтяжені надмірною бідністю й убогістю, і зовсім були зараховані в розряд „четвертого світу“. Їх відокремили від „третього світу“, що вже вийшов на шлях економічного прогресу.
Країни периферії — це самі відсталі і бідні держави Африки і Латинської Америки. Вони вважаються сировинним придатком ядра. Корисні копалини добуваються, але не переробляються на місці, а експортуються. Велика частина додаткового продукту цих країн привласнюється іноземним капіталом. Місцева еліта, що обслуговує інтереси іноземного капіталу, вкладає гроші за межами своєї держави, оскільки політичні режими в таких країнах нестабільні, часто відбуваються перевороти, виникають соціальні і національні конфлікти. Вищий клас не відділений від нижчого широким шаром середнього класу. Благополуччя таких країн залежить від експорту сировини, а технології і капітали надходять тільки ззовні. Уряди, найчастіше це диктаторські чи авторитарні режими, здатні більш-менш керувати країною доти, доки приходять іноземні інвестиції. Але і західні кошти часто осідають у кишенях держчиновників, точніше — на їхніх закордонних рахунках. Такі уряди нестабільні, у подібних країнах часто спалахують внутрішні перевороти і заколоти. Нові уряди звичайно прибігають до репресій, виявляють свою недієздатність і незабаром їх зміщають наступні.
У другій половині XX ст. і особливо в останнє десятиріччя у світі відбулися такі істотні зміни, що не тільки змінюють соціальну реальність в світі, але змінюють саму спрямованість соціально-історичного розвитку в найбільш розвинутих країнах і вибудовують нову ієрархію факторів цього розвитку. Один з них пов'язаний з інформатизацією і комп'ютеризацією сучасного суспільства, що викликало глибокі соціальні наслідки. Ці комплексні зміни ряд авторів називають інформаційною (інформаційно-технологічною) революцією, більш того, революцією, що створює новий тип суспільства — інформаційне суспільство. У чому суть цієї революції?
У чисто технічному плані звичайно виділяють наступні елементи інформаційної революції:
- винахід і широке поширення телебачення;
- поширення радіотелефонного зв'язку;
- винахід і широке використання оптичного кабелю;
- винахід комп'ютера, персонального комп'ютера і широка комп'ютеризація сучасного суспільства;
- використання з метою радіо- і телезв'язку штучних супутників Землі;
- побудова всесвітньої системи Інтернет. У середині 1998 р. у цій системі було більш 140 млн. користувачів, але вже до кінця 2000 р. їхнє число перевищило 700 млн.
Кожний окремо з цих елементів, звичайно, є великим досягненням сучасної цивілізації, науково-технічної думки, хоча ще не знаменує початку інформаційної революції. Але ці елементи, з'єднані в єдину систему, що охоплює весь світ, всю планету єдиними, уніфікованими інформаційними мережами, створюють якісно нову ситуацію, що має найглибші соціальні наслідки. Деякі дослідники вважають за можливе говорити про формування особливої інфосфери (інформаційної сфери) поряд, наприклад, з біосферою. Інфосфера уявляється як деяке продовження і конкретизація ідей В.І.Вернадського про ноосферу.
Вивчення соціальних наслідків інформаційної революції, їх докладний всебічний аналіз, вплив на сталий розвиток, перевірка і повторний огляд первинних висновків ще належить зробити. Але деякі висновки у самому загальному вигляді можна зробити вже зараз.
Перше — формування глобальної уніфікованої інформаційної системи, що з'єднує між собою практично всі цивілізовані точки нашої планети. Інформація, що добувається в одній точці, на приклад в Європі, практично миттєво може бути доставлена і сприйнята в будь-якій іншій точці — не тільки в самій Європі, але і в Америці, Африці, Австралії, навіть на віддалених островах Тихого океану. У цих умовах принципово інший характер здобуває питання про доступність інформації. Одержувачу чи користувачу немає необхідності пересуватися, щоб одержати її. Інформація може бути доставлена додому в чи місцевий офіс, по запиту — у будь-який момент. У підсумку соціальна взаємодія людей, соціальна комунікація здобувають нові риси, яких не було раніш. Зокрема, взаємодія окремих індивідів, а також і цілих груп людей, соціальних організацій може здійснюватися один з одним прямо через кордони, без обов'язкової, як це було раніше, участі в цьому процесі держави. Можна сказати, що інформаційна революція нібито „стискає“ простір і час у нову соціальну реальність.
Друге — виникають інформаційні технології. Інформаційно-технологічні лінії створення і поширення інформації функціонують не тільки в глобальному, національному чи регіональному масштабах. Відтепер вони охоплюють майже всі сфери людської життєдіяльності — економіку, політику, культуру, міністерства, корпорації, фірми, банки і т.д. Більш того, саме головне полягає в тім, що саме інформаційні технології здобувають пріоритетне, навіть першорядне значення з погляду ефективності, конкурентноздатності різних господарських і управлінських одиниць. При наявності визначених умов саме інформація, знання, винахідливість людей, уява і добра воля стають головним ресурсом розвитку. І це відноситься як до цілих держав, так і до окремих організаційних структур. Конференція Нобелівських лауреатів (Париж, 1988 р.) у своїй Декларації заявила: „Наукові знання — одна з форм влади, тому як окремі люди, так і народи повинні мати до них рівний доступ“.
Третє — інформаційна революція служить істотним фактором глобалізації всіх сфер життєдіяльності сучасного суспільства — економічної, політичної, культурної.
Четверте — інформація і знання стають найважливішим стратегічним ресурсом і фактором розвитку сучасних суспільств. Суспільства, що володіють більш розвинутим інформаційним ресурсом, мають великі можливості для більш швидкого розвитку наукомістких і ресурсозаощаджуючих технологій в економіці і тим самим швидше розвивають свою економіку, виробляють конкурентноздатну продукцію і на цій основі збільшують національне й індивідуальне багатство, що в свою чергу сприяє сталому розвитку суспільства . У зв'язку з цим по новому уявляється проблема соціальної значимості освіти, особливо вищої, підготовки висококваліфікованих кадрів. Найбільшим соціальним запитом користуються професії, зв'язані з діяльністю, роботою в інфосфері, її обслуговуванням, її розвитком.
П'яте — інформаційна революція впливає на соціальну стратифікацію суспільства. Різко зростає зайнятість в інформаційній сфері — у сфері виробництва, передачі, збереження знань та інформації. Володіння знаннями, інформацією, компетентність, висока кваліфікація стають найважливішим фактором вертикальної мобільності, підвищення соціального статусу кадрів.
В ряді країн працівники, зайняті в інфосфері, стали формувати саму численну групу працівників. Так, у США ще в 70-х рр. вони складали 47% від загальної чисельності цивільної робочої сили, тоді як індустріальні робітники складали близько 28%, робітники в сфері послуг — 22%, сільськогосподарські робітники — 3%. До дійсного часу чисельність працівників інформаційної сфери в ряді країн вже перевищила чисельність працівників всіх інших сфер разом узятих [див. Г.Осипов, 2002. С. 692-695].
Частина 3
Вплив соціальної політики, соціального управління, та бюрократії на сталий розвиток суспільства
Бюрократична еліта - це один із впливових суб’єктів влади, що забезпечує стабільне функціонування суспільства. Головна функція бюрократичної еліти - це управління суспільством. Соціальне управління здійснюється шляхом впливу на умови життя людей. Бюрократична еліта здійснює цей вплив через контроль над матеріальними і духовними ресурсами суспільства.
Політична бюрократія є також основним резервом керівних кадрів, центром підбору і розміщення керівників на різних посадах політичного, економічного, адміністративного, військового і духовно-культурного управління.
Важливе значення в соціальному управлінні мають ціннісні орієнтації суспільства. Політичній бюрократії належить функція вироблення ціннісних орієнтацій, цілей і задач розвитку суспільства у формі цінностей і норм, ідеалів, соціально-політичних доктрин, довгострокових програм діяльності держави. Іншими словами, політична бюрократія виконує духовно-виховну функцію, яку можна розглядати як ідеологічну.
Політична бюрократія активно впливає на формування політичної культури суспільства і здійснює визначення ідеологічної моделі існування суспільства в сьогоденні, і цілей, за які треба боротися, щоб побудувати “світле майбутнє” [див. А.Радугин, 2000. С. 227-228].
З цих позицій можна говорити також про мобілізуючу функцію політичної бюрократії. Через систему ціннісних орієнтації, ідеалів, програм, політична бюрократія згуртовує людей, акумулює їхню енергію, направляє її на визначені форми дії.
В соціології політики виділяється також комунікативна функція бюрократичної еліти - відображення та вираження в політичній практиці визначеної ідеології, громадської думки, інтересів і потреб (політичних, економічних, культурних, регіональних, професійних і т.д.) різних соціальних груп і прошарків населення. Ця функція містить у собі уміння бачити особливості настрою різних соціальних спільнот, швидко і точно реагувати на зміни в громадській думці по різних актуальних питаннях.
З комунікативною тісно зв’язана інтегруюча функція бюрократичної еліти. Сутність цієї функції складається в зміцненні стабільності суспільства, стійкості його політичної системи, у недопущенні гострих конфліктів, деформацій політичних структур. Важливим змістом цієї функції є згуртування різних прошарків населення на основі гармонізації їх соціальних інтересів, досягнення консенсусу, співробітництва і взаємодії всіх сил у суспільстві.
Головна задача політичної бюрократії в рамках виконання цієї функції - створення стійкої рівноваги соціально - політичних сил, формування стабільного політичного режиму, міцної політичної системи суспільства.
Чому ж, запитує Кроз’є, люди вибирали і продовжують вибирати, незважаючи на всі умовляння реформаторів, конфліктні типи ігор набагато частіше, ніж кооперативні? Чому знову і знову вони повертаються до бюрократичної твердості ? Чому вони нав’язують самі собі ритуалізм і самоусунення ? Які переваги знаходить людина в бюрократичній системі ?
Описавши бюрократичну організацію у всій її складності, у розмаїтості ролей і відносин між її учасниками, соціолог зумів встановити основну функцію бюрократії в сучасному суспільстві, далеку від виправдання бюрократі її „раціональністю й ефективністю“. Ця функція- функція захисту- одна з головних, за Крозье, причин поширеності бюрократії у сучасному світі [див. Современный менеджмент, 1992. С. 156-157].
Справді, бюрократична організація пропонує індивідам дуже вдалу комбінацію незалежності і безпеки. Правила, на ділі, захищають індивідів у бюрократичній системі. У своїй повноті вона може розглядатися як структура захисту, необхідність якої викликана уразливістю індивіда в рамках соціальної дії. Як підкреслює М.Кроз’є, найважливішу функцію бюрократичної твердості можна аналізувати в цій перспективі як функцію захисту. У тій мірі, у якій у даному суспільстві індивіди почувають себе дуже уразливими, буде необхідно звертатися для захисту до порочних бюрократичних кіл. Можна зробити висновок, що твердість має тенденцію до зм’якшення і буде пом’якшена в найбільш індустріалізованих суспільствах, де індивіди менш уразливі перед конфліктами. Чим менше індивід буде почувати себе уразливим, тим менш він буде схильний платити ціну бюрократичній твердості.
Концентрація влади й ізоляція груп в бюрократичній системі роблять абсолютно неможливим проведення політики поступових і беззупинних змін. Через блокування системи комунікацій, керівники не можуть ні одержувати інформацію знизу, ні робити надійні прогнози самі. Коли діяти, нарешті, необхідно, їм дуже важко прийняти рішення через систему безособових правил, порушувати які ризиковано. Бюрократична система, отже, піддається зміні тільки у випадку дуже суттевих дисфункцій, яким неможливо протистояти.
„Криза є одим з вирізняльних і незамінних елементів усієї бюрократичної системи. Вона представляє єдиний засіб зробити необхідні виправлення і грає, таким чином, істотну роль у розвитку системи і, опосередковано- у підтримці безособовості і централізації“- зазначає М.Кроз’є [цитується за: Современный менеджмент, 1992, с.156-157].
Кроз’є визначає бюрократичну систему наступним чином: „це система, що не тільки нездатна вчитися на власних помилках, але і занадто тверда, щоб пристосовуватися без криз до змін, які прискорена еволюція сучасних суспільств робить обов’язковими“ [цитується за: Современный менеджмент, 1992. с. 158-159].
Соціальна політика є своєрідним „фокусом“, в якому виявляються інтереси соціальних груп, що борються за обмежені ресурси, відображуються уявлення про справедливість та потреби, пов'язані із самозбереженням суспільства та підтримкою його конкурентноздатності в сучасному суспільстві глобальної економіки.
На думку компетентних авторів - С.Шаталіна та його колег, соціальна політика охоплює весь комплекс потреб та інтересів людини. Її об’ект - „положення класів та соціальних груп, націй і народностей, соціально-класові та національні відносини, положення особистості в суспільстві та її зв'язки з ним, всі аспекти народного добробуту, спосіб життя властивий суспільству, класам і соціальним групам“ [цитується за: Тихонова Н.Є., Шкаратан О.И., 2001, с. 21].
Соціальна політика нерозривно пов'язана із самим типом соціуму, його соціокультурною системою і повинна розглядатися як одна з інтегральних його характеристик, а не просто як комплекс заходів соціального захисту незахищених соціальних груп.
Соціальна політика, як і вся система суспільних відносин, зазнала за роки реформ дуже значних змін. У СРСР вона трактувалася як система організаційних заходів, спрямованих на конкретні перетворення в соціальній сфері (зростання житлового будівництва, чисельності лікарів і вчителів). При цьому система соціального захисту як найважливіша частина соціальної політики містила в собі, насамперед, право на працю, гарантоване державою пенсійне забезпечення, адміністративно регульовані ціни, що забезпечували "цінову" доступність основних товарів і послуг, безкоштовність освіти, охорони здоров'я, також безкоштовне надання житла. Все це дозволяло вважати соціальну політику в СРСР своєрідним варіантом політики держави загального добробуту на Заході.
Проте це був принципово інший тип держави загального добробуту, ніж західні аналоги. На Заході громадянин міг домагатися призначених йому за законом благ через інститути громадянського суспільства. У СРСР через відсутність громадянського суспільства він був позбавлений такої можливості й виступав як „державно-залежний робітник“, що сприймає, проте, будь-які соціальні блага як сенс діяльності держави, її невід'ємну й обов'язкову функцію, що реалізується незалежно від наявних економічних можливостей. У значній мірі це уявлення розділялося й політичними елітами, що, не забуваючи про власні інтереси, все ж декларували „зростання добробуту радянського народу“ як одне з найважливіших завдань держави. Втім, декларативно-ілюзорний характер цієї задачі не був секретом для багатьох людей.
Як зазначають автори статті „Російська соціальна політика : вибір без альтернатив“ Н.Тихонова та О.Шкаратан „не випадково більше половини опитаних у ході дослідження рядових росіян вважали, що між суспільством, що існувало до перебудови, і сучасним російським немає ніякої різниці у відношенні того, чи піклується держава про всіх своїх громадян справедливо“. Далі вони зазначають: „В результаті сьогодні склалася парадоксальна ситуація. ...Відбувається жахливе зубожіння величезних мас населення, значна частина молоді виявляється не тільки неосвіченою, але і неписьменною, гарантованість безкоштовної медичної допомоги обертається часом необхідністю роками чекати черги на безкоштовну операцію. Черга на житло не рухається десятиліттями... Чи можна в цих умовах вважати, що Росія є "соціальною державою". Росія лише формально може вважатися "соціальною державою" [Тихонова Н.Є., Шкаратан О.И. 2001, с. 24].
Важливі дані отримали російські соціологи в результаті проведеного соціологічного дослідження „оцінка експертами і рядовими росіянами соціальної політики, що проводиься“. Одна з гіпотез, що висувалася спочатку передбачала, що уряд, регіональні влади і політичні сили не мають концепції соціальної політики, і жодна з головних політичних партій не спроможна взяти на себе роль лідера в її створенні. Опитуванння ж акторів соціальної політики у Москві, Санкт-Петербурзі і Воронежі, показало, що справа не тільки, і навіть не стільки у відсутності концепції.
Так, дійсно, більшість вважала, що соціальна політика в пострадянській Росії не сформована, а три чверті опитаних думали, що країна не є соціальною державою.
Проте головним виявилося наступне: на питання, яка ж реальна сутність політики, що проводиться при їх участі (поза залежністю від ступеня її усвідомленості або стихійності), які її задачі - майже 40% респондентів основною ціллю назвали забезпечення соціальної стабільності, і ще 28% - забезпечення інтересів еліти. Таким чином, для двох третин експертів головною ціллю соціальної політики варто вважати саме забезпечення стабільності в суспільстві в кінцевому рахунку в інтересах правлячої еліти.
Серед груп, найбільшою мірою пов'язаних із практикою реалізації соціальної політики (чиновники середнього рівня і профспілкові лідери), таку позицію розділяли біля 90% респондентів, акцентуючи при цьому на забезпечення соціальної стабільності (біля 70% опитаних представників цих груп). Групи експертів, ближче знайомих із реальним механізмом влади, зокрема, механізмом прийняття рішень по соціальних питаннях (політики та господарники), також у переважній більшості (більш 80%) вбачали основні цілі соціальної політики в соціальній стабільності, але основний акцент робили на захисті інтересів еліт (більш 50%). Що ж стосується таких можливих цілей соціальної політики як допомога найбільш знедоленим прошаркам населення, підтримка економічно активного населення, зберігання і розвиток людського потенціалу країни, то вони були скільки-небудь помітно зазначені тільки чиновниками вищого рівня. Третина цих акторів вбачала головну задачу соціальної політики в адресній соціальній допомозі, ще біля 10% - у підтримці економічно активного населення [ див. Тихонова Н., Шкаратан О.И. 2001. С. 25].
Що ж може найбільшою мірою порушити стабільність у суспільстві, яку хотіла б зберегти еліта? Очевидно, це не стільки подальше збідніння соціально незахищених прошарків населення, скільки позбавлення звичних благ (певний стандарт життя, якість життя, що склалися) основної маси населення.
Справа в тому, що дотепер, судячи і по статистичним даним і за даними соціологічних досліджень, найбільшою мірою від реформ постраждали пенсіонери. Але соціально слабкі прошарки, куди поряд із людьми похилого віку входять одинокі матері, інваліди і т.п., у меншому ступені спроможні до активного соціального протесту, чим інше населення. Реального опору, спроможного прийняти небезпечні форми, від цього прошарку влада може не побоюватися. Очевидно, саме цим і пояснюється той спокій, із яким соціальні проблеми сприймалися опитаними експертами і не поспішання їх вирішувати.
Зовсім інша ситуація з іншою соціальною групою, більш заможним населенням. "Тютюнові бунти" у Москві в 1991 р., перекриття залізниць і автодоріг у 1998 р. у регіонах Росії, масові виступи в Москві та Петербурзі проти спроби введення похвилинної оплати телефонних розмов, нарешті, обвальний ріст неплатежів за комунальні послуги в міру їхнього росту показали, що росіяни в принципі спроможні до активного соціального протесту, але лише тоді, коли порушені найбільше істотні, із їхньої точки зору, права і пільги. Причому протест цей виражається звичайно в двох основних формах - масового саботажу або стихійного, точніше, неінституціонального, бунту. І та, й інша форми протесту в умовах кризової економіки та соціальної напруженості становлять для правлячих еліт дуже серйозну небезпеку.
Якість життя як критерій ефективності соціальної політики та умова стійкого розвитку. Виникнення досліджень якості життя в американській соціології відбувалося на початку 1960-х років, коли почало виявлятися суспільне занепокоєння з приводу ефективності федеральних соціальних програм, а отже і з приводу соціальної політики. Виявилося, що дослідники, що працювали над проблемою в різних дисциплінах, підходять до якості життя по-різному, що обумовлено розходженнями предметів їхніх дисциплін. Психологи і соціальні психологи зосереджували увагу на афективних і когнітивних структурних компонентах якості життя - емоційних відповідях і когнітивних ціннісних судженнях. Соціологи та економісти звертали увагу на наступні індикатори: рівень злочинності, доходів, стан здоров’я, ступінь вирішення соціальних проблем, рівень освіти й ін. Тому в якості самостійних предметів дослідження соціологи виділили суб'єктивні й об'єктивні компоненти якості життя, - "...різні аспекти якості життя, що сприймаються" як загальна оцінка особистого існування, щастя людини та ступеня задоволеності життям, і сприйняття якості життя соціальними спільнотами (сім'я, міський чи сільській соціум).
Суб'єктивні підходи до якості життя зосередилися на вивченні ціннісних настанов і особистого сприйняття життя, у той час як об'єктивні підходи - на таких компонентах як житло, їжа, освіта.
У першому випадку елементами структури якості життя є самопочуття, задоволеність життям, щаст’я (або комбінація цих елементів). В другому - якість життя визначається як якість соціального і фізичного (як штучного, так і природнього) оточуючого середовища, в якому люди намагаються реалізувати свої потреби та інтереси .
Незважаючи на те, що у дослідника можуть виникати сумніви щодо можливості виміру суб'єктивних компонентів якості життя, дослідження розкривають високий ступінь достовірності та надійності цих вимірювань.
Дослідження останніх 20 років розкрили зв'язок із якістю життя особистого статусу і цінностей індивідів. Звичайно вивчаються наступні статусні індикатори, що мають відношення до якості життя. 1.Прибуток. (Прибуток сильно пов'язаний із суб'єктивними і з об'єктивними вимірами життя. Але, прибуток пояснює тільки частину змін у суб’єктивній складовій якості життя. З іншого боку, ступінь задоволеності прибутком і стандартами життя сильно корелює із суб'єктивним компонентом якості життя.) 2. Зайнятість; 3.Освіта; 4.Вік;. 5.Гендер; 6.Шлюбний статус; 7.Етнічність; 8.Національність; 9.Місце проживання (місто-село); 10.Здоров'я; 11.Зовнішність.
Доведено, що персональні цінності, цілі і перспективи, що мають відношення до якості життя, включають: персональні потреби, внутрішні стани, матеріальні і пост-матеріальні цінності, релігійні чинники, що характеризують членство в тому або іншому релігійному співтоваристві. Психологічні підходи показали, що джерело якості життя - задоволеність особистих потреб.
Відомі такі основні підходи до дослідження якості життя.
1) Теорії ідеалів. Якість життя включає реалізацію визначених ідеалів. Скажімо, ідеалом може бути самореалізація особистості.
2) Персонально-утилітарні теорії концентруються на відчуттях щастя, задоволення і реалізації бажань. Цей підхід часто критикується дослідниками.
3) Теорії достатку концентруються на вироблених товарах, реальних прибутках й ін. Робляться спроби оцінити якість життя в термінах рівня життя.
4) Теорії базових потреб. Модель якості життя при цьому підході визначається з ієрархічної теорії потреб, сформульованої А. Маслоу. Відповідно до цієї моделі, у розвинутих суспільствах є люди, в основному зайняті задоволенням потреб нижчого порядку (біологічних і забезпечення безпеки). Якість життя визначається в термінах рівня ієрархії потреб більшості членів даного товариства. Чим більше задоволення потреб більшості його членів, тим вище якість його життя. Соціальні інститути призначені для задоволення людських потреб і, відповідно, забезпечують якість життя [див. Нугаев Р. М., 2003. С. 103].
Самореалізація, відповідно до А.Маслоу, є станом найбільш повного розкриття індивідом свого потенціалу. Цей стан може бути досягнуто тільки після задоволення потреб нижчого порядку - біологічних потреб і потреб у забезпеченні безпеки. Переважна більшість спеціалістів-психологів підтверджує, що людські потреби організовані у визначену ієрархічну структуру; задоволення потреб нижчого рівня забезпечує можливість задоволення потреб більш високого порядку.
Ієрархія потреб включає такі, у порядку переходу від нижчих до вищих. Спочатку - біологічні потреби - вода, їжа, кисень, потреби в безпеці - фізичній і психологічній, соціальні потреби - визнання, дружба, потреби, що досягаються - успіх, визнання і потреби в самореалізації.
Одними з перших у розробці методик виміру були дослідження Портеру, анкета якого містить такі блоки питань.
1) Потреби виживання: (а) потреби в забезпеченні безпеки; (б) розмір заробітку. 2) Соціальні потреби: (а) потреби в спілкуванні; (б) потреби в членстві у визначеній групі. 3) Его-потреби: а) потреби в повазі; (б) потреби в незалежності, автономії. (4) Потреби в самореалізації.
Спосіб життя - широке поняття, у склад якого входить множина самих різних суб'єктів і видів соціальної активності: люди працюють, відпочивають, харчуються, переміщаються в просторі, підвищують кваліфікацію, спілкуються з друзями, вдаються до тих або інших видів поведінки. Спосіб життя - сукупність декількох різноманітних і взаємозалежних видів соціальної активності. Головними серед них є: 1)різноманітні види економічної, насамперед трудової, діяльності - на підприємстві, в організації, самозайнятість; у сфері формального і неформального секторів економіки; на керівних і виконавчих посадах; 2)комплекс занять у сфері домашнього господарства - починаючи з догляду за дітьми і непрацездатними і закінчуючи задоволенням повсякденних побутових потреб, зокрема, придбанням продуктів харчування, одягу і взуття, меблів і транспортних засобів, купівлею і ремонтом житла; 3) заняття в сфері освіти (навчання в технікумах, інститутах, на курсах; самоосвіта); 4) форми проведення вільного часу (відпочинок і розваги, починаючи з "культурного дозвілля" (відвідування театрів, перегляду кінофільмів) і закінчуючи дискотеками, ресторанами, спілкуванням із друзями і т.п.; 5) засоби підтримки здоров'я - заняття спортом, участь у турпоходах і ін.; 6) участь в політичному житті країни; 7) трудова і територіальна мобільність - від зміни місця роботи до зміни місця проживання; 8) прояви девіантної поведінки, соціальні хвороби.
Спосіб життя - це характеристика не середовища, а населення як такого, що відповідає на питанняя, який характер активності людей, як воно поводиться в тих або інших умовах, на що спрямовує свої життєві сили. Саме тому картину рівня, якості життя доповнюють картиною способу життя, що показує, як люди реалізують ті умови, у яких знаходяться в різні періоди часу, яку активність виявляють. Спосіб життя жорстко залежить від економічних і політичних умов, наприклад, економічної політики держави. Ще одна структурна особливість способу життя: він жорстко пов'язаний із духовним життям населення. Відомо, що усі види соціальної активності (починаючи з трудової діяльності і закінчуючи міграцією) регулюються характеристиками масової свідомості: системою цінностей і потреб людей, їхніми соціальними установками й інтересами.
Поляризація за способом життя. Для відповіді на це питання, треба виходити з тих змін, що відбуваються сьогодні. Найважливіша риса життя населення сучасної України - її глибока диференціація, точніше, поляризація способу життя вищих і нижчих груп. Радянське суспільство, із якого ми вийшли, не було однорідним. Але в порівнянні з ним пострадянське суспільство виявилося ще більш неоднорідним. Поглиблення диференціації проявилося у формуванні двох полярних способів життя: 1) способу життя багатої верхівки і 2) способу життя малозабезпечених і найбідніших прошарків суспільства.
У науковій літературі детально вивчається диференціація населення за рівнем життя, зокрема описується матеріальне положення полярних груп, вимірюється "соціальна відстань" між самими багатими і самими бідними. Проте поляризація не покриває всієї життєдіяльності населення, оскільки рівень життя не враховує показників соціальної активності: характеру трудової діяльності, участі або неучасті в суспільно-політичному житті, характеру дозвілля й ін. Тим більше, що по ряду інших показників способу життя населення диференційоване не менше сильно, наприклад, за рівнем девіантності - алкоголізму, наркоманії, злочинності.
Динаміка способу життя дуже специфична. З одного боку, при всій його складності, він дуже стійкий, тобто зберігає свою структуру не залежно від змін у країні. Переживає суспільство лібералізацію або посилюється державне регулювання, чи відбуваються надзвичайні події (війни, зміна політичної системи, зміна пануючої в країні ідеології), населення продовжує створювати сім'ї, заробляти гроші, їздити у відпустки, спілкуватися з родичами... . На всіх поворотах історії країни "ядро" способу життя, його основні компоненти в тій або іншій формі зберігаються і відтворюються, передаються від одних поколінь іншим [див. Рывкина Р.В., 2001. С. 33].
З іншого боку, спосіб життя населення дуже динамічний, оскільки вбирає в себе всі зміни, що відбуваються в макросистемі, - у політичній системі країни, у економіці та ідеології. Саме тому зміни в основних компонентах способу життя несуть у собі інформацію не тільки про характер активності населення, але і про те, куди рухається країна. Наприклад, теперішній високий рівень поширення наркоманії - показник стану як способу життя населення, так і морального стану суспільства в цілому. Саме в системі способу життя кристалізуєтся драма „традиції-іновації“.
Дослідження і забезпечення стійкого розвитку в комплексному розумінні, як міждисциплінарної проблеми і багатоаспектної стратегії, одержали підтримку в програмах ЮНЕСКО.
Питання для контролю та завдання.
1. Які передумови виникнення та етапи становлення концепції сталого розвитку ?
2. Розкрийте зміст та основні положення вчення В.І.Вернадського про ноосферу .
3. Яку роль у становленні концепції сталого розвитку відіграли доповіді Римського клубу ?
4. Розкрийте сутність концепції сталого розвитку. Яка дається інтерпретація цього поняття в науковій літературі?
6. Який зв’язок між соціальним управлінням та сталим розвитком?
7. Хто з науковців вивчав проблеми сталого розвитку та управління?
8. Що таке інституціоналізація екологічних інтересів ?
9. Доведіть , що відтворення соціальної системи, соціальної структури є умовою сталого розвитку.
10. Яка роль соціального контролю в забезпеченні сталого екологічно безпечного розвитку?
11. Назвіть чинники сталого розвитку суспільства.
12. Які існують загрози сталому, екологічно безпечному розвитку?
13. Яку роль відіграє ООН в забезпеченні сталого розвитку?
14. Як мають змінюватись соціальні інститути в контексті проблематики сталого розвитку?
15. Як мають впливати суб'єкти соціального управління на сталий розвиток суспільства? Якою має бути роль держави?
Завдання№1.
Уважно прчитайте текст.
У якості найважливіших глобальних проблем сучасності називають: стрімкий і неконтрольований природний приріст населення; виробництво на користь інтересів пануючих груп, що не піклуються про умови природного середовища; виснаження сировинних і енергетичних джерел; розвиток техніко-технологічних систем, що забруднюють природу.
Для зміни ситуації необхідно розробити концепцію „сталого розвитку“. Вона передбачає зміну (корекцію) ціннісних орієнтацій, традицій, звичаїв, соціальних інститутів з огляду на вимоги часу щодо подалання екологічної кризи, подолання глобального диспаритету в споживанні. Для цього необхідно поєднання зусиль міжнародного співтовариства, громадських, неурядових організацій, що відстоюють екологічні інтереси .
Запропонуйте альтернативну систему цінностей.
Як мають змінюватись соціальні інститути освіти , економіки, політики?
Проведіть дослідження , що роблять в цьому напрямку міжнародне співтовариство, громадські, неурядові організації?
Чи єфективно вони відстоюють екологічні інтереси населення?
Завдання№2.
Уважно прчитайте текст.
Кожна цивілізація, на думку Тойнбі проходить замкнутий життєвий цикл - від зародження до занепаду і загибелі.
В даний час, на його думку, можна виділити 5 основних цивілізацій - китайську, індійську, ісламську, західну і російську. Особливу увагу він звертав на причини загибелі цивілізацій. Зокрема, він вважав, що «творча еліта», носій життєвої сили даної культури, у певний момент виявляється нездатною вирішувати соціально-економічні й історичні проблеми, що виникають. Еліта перетворюється в меншість, відчуджену від населення і пануючу над ним по праву сильної влади, а не авторитету. Ці процеси в кінцевому рахунку і руйнують цивілізацію.
Чи погоджуєтесь Ви з думкою Тойнбі ?
Як Ви вважаєте, чи здатна сучасна еліта та політична бюрократія вирішувати соціально-економічні й історичні проблеми, що виникають?
Спробуйте назвати ці проблеми та виклики.
Припустимо, Вам доручили розробити програму для зміни ситуації. Які ідеї та положення вона буде містити?
Завдання№3.
Уважно прчитайте текст.
Сталий розвиток соціальної системи передбачає наявність принаймні трьох ефективно працюючих взаємозалежних структуроутворюючих підсистем: економічного розвитку, політичного управління й інтелектуального забезпечення.
Доведіть , що це дійсно так . Дослідіть роль кожної підсистеми з тих , що зазначені.
Завдання№4.
Уважно прчитайте текст.
Валерстайн розділяє світову систему на три складові, а саме ядро, напівпериферія, периферія. Під ядром він розуміє країни Західної Європи, Північної Америки, Японії, тобто - могутні держави з удосконаленою системою виробництва. У них велика кількість капіталів, якісні товари, складні технології і засоби виробництва. Коштовну і високотехнологічну продукцію ці країни експортують в периферію і напівпериферію. Держави напівпериферії і периферії — це країни так званого „другого“ і „третього“ світу. Країни периферії — це самі відсталі і бідні держави Африки і Латинської Америки. Вони вважаються сировинним придатком ядра. Корисні копалини добуваються, але не переробляються на місці, а експортуються. Велика частина додаткового продукту цих країн привласнюється іноземним капіталом.
Місцева еліта, що обслуговує інтереси іноземного капіталу, вкладає гроші за межами своєї держави, оскільки політичні режими в таких країнах нестабільні, часто відбуваються перевороти, виникають соціальні і національні конфлікти. Вищий клас не відділений від нижчого широким шаром середнього класу. Благополуччя таких країн залежить від експорту сировини, а технології і капітали надходять тільки ззовні. Уряди, найчастіше це диктаторські чи авторитарні режими, здатні більш-менш керувати країною доти, доки приходять іноземні інвестиції. Але і західні кошти часто осідають у кишенях чиновників, точніше — на їхніх закордонних рахунках. Такі уряди нестабільні, у подібних країнах часто спалахують внутрішні перевороти і заколоти. Нові уряди звичайно прибігають до репресій, виявляють свою недієздатність і незабаром їх зміщають наступні.
Чи погоджуєтесь ви з думкою Валерстайна? Відповідь обгрунтуйте.
Чи відповідає ситуація , що описана вище стратегії та принципам сталого розвитку на глобальному рівні? Відповідь обгрунтуйте.
В контексті проблем, що зазначені в дидактичному тексті запропануйте свої варіанти соцільних змін та механізми їх реалізації.
Завдання№5
Уважно прчитайте текст.
Дослідження і забезпечення сталого розвитку в комплексному розумінні, як міждисциплінарної проблеми і багатоаспектної стратегії, були визначені серед головних задач ЮНЕСКО на 90-і роки і одержали підтримку в програмах ЮНЕСКО.
Програма дій ООН рекомендувала урядам країн-членів ООН здійснити заходи для створення на національному і міжнародному рівні умов, сприятливих для соціального розвитку, подолання бідності, розширення продуктивної зайнятості й зниження рівня безробіття, сприяння соціальній інтеграції. У документі підкреслюється, що кінцевою метою соціального розвитку є підвищення і поліпшення якості життя всіх людей. Це передбчає створення демократичних інститутів, захист прав людини, забезпечення більш широких і рівних економічних можливостей, верховенство закону, захист культурного різноманіття і прав людей, що належать до етнічних меншин, захист природного середовища, а також :
- справедливий і недискримінаційний розподіл матеріальних благ, що обумовлюються економічним ростом, серед соціальних груп і країн і розширення доступу до продуктивних ресурсів для незабезпечених людей;
- взаємодія ринкових сил, що сприяють економічній ефективності і соціальному розвитку;
- державна політика, спрямована на подолання факторів, що ведуть до соціального антагонізму і повага плюралізму;
- сприятлива і стабільна політична і правова структура, що сприяє взаємному зміцненню зв'язку між демократією, розвитком і правами людини;
- політичні і соціальні процеси, що характеризуються недопущенням ізоляції і дотриманням принципу плюралізму, включаючи релігійне і культурне різноманіття;
- розширення доступу до знань, технології, освіти, медичного обслуговування й інформації;
- зміцнення злагоди, партнерства співробітництва на всіх рівнях;
- державна політика, що створює людям можливості для здорового і продуктивного життя.
Зробіть порівняльний аналіз: як в країнах - членах ООН реалізуються ці рекомендації. Яка ситуація в Україні?
Спробуйте виявити чинники, які забезпечують сталий розвиток в окремих державах.
Завдання №6
Уважно прчитайте текст.
Про програму “Цілі розвитку тисячоліття (ЦРТ)”. Цілі розвитку тисячоліття (ЦРТ) - це глобальне партнерство держав, що постало із зобов`язань і завдань, погоджених світовими лідерами на самітах наприкінці 1990-х років. Вирішуючи основні виклики, що стоять перед людством, допомагаючи зміцненню громадянського суспільства, ЦРТ сприяють скороченню масштабів бідності, доступності освіти, охороні здоров`я матерів, забезпечення гендерної рівності, спрямовані на боротьбу з дитячою смертністю, поширенням СНІДу та інших хвороб.
Цілі розвитку тисячоліття (ЦРТ) до 2015 року – це погоджені державами - членами ООН цілі, які можуть бути досягнуті за умови, що всі учасники працюватимуть разом і кожен зробить власний внесок у досягнення спільної мети до 2015 року. Бідні країни взяли на себе зобов`язання покращити систему державного управління, а також охорону здоров`я та доступність освіти, інвестуючи у свій народ. Багаті країни зобов`язалися надавати підтримку менш успішним, за рахунок допомоги, полегшення боргового тягаря, чесної і справедливої торгівлі.
Дослідіть, що робиться для досягнення вищезазначених цілей на глобальному та регіональному рівнях. Чи сприяє цьому система міжнародних відносин?
Для підготовки відповідей скористайтесь інформацією із сайта ООН в Україні:
http://www.un.org.ua/ua/millennium-development-goals
Про ЦРТ в Україні: http://www.ukraine2015.org.ua/about
Державна установа «Інститут економіки природокористування
та сталого розвитку Національної академії наук України»
Єл. адреса:
http://ecos.kiev.ua/
Методи активізації учбового процесу
Теми для дискусії:
1. Чи відбувається в Україні пргрес на шляху до сталого розвитку?
2. Чи загрожують негативні явища в молодіжному середовищі соціальному відтворенню та сталому розвитку суспільства?
3. Які ваші пропозиції щодо подолання негативних явищ в молодіжному середовищі?
4. Що таке “ культ споживання” в контексті проблем сталого розвитку ? Чи є альтернатива?
5. Головне питання, що виникає при розгляді процесів глобалізації, це питання про те, чи не призведуть ці процеси до уніфікації людства, і глобальної уніфікації культури?
6. Які чинники загрожують сталому розвитку на глобальному та регіональному рівнях?
7. Проблема нездорового способу життя та девіантної поведінки.
8. Концепції сталого розвитку та синергетична парадигма пропонують новий діалог людини з природою. Яким він має бути?
Ділова гра:
“Розробка статегії сталого розвитку” (сценарій)
1. Академічна група ділиться на малі підгрупи по 5 студентів (3-4 підгрупи), ( це- “теоретики”). Також обирається одна підгрупа - 5 студентів ( це-“експерти- аналітики”).
2. Кожна підгрупа “теоретиків” отримує завдання (протягом двох місяців) розробити модель ефективної організації та управління суспільством (в контексті сталого розвитку ) на регіональному та глобальному рівнях, запропонувати механізми реалізації своїх моделей. В прцесі розробки моделей студенти мають використовувати положення теорій , які описані в першій частині цього навчально-методичного комплексу, використовувати знання про чинники сталого розвитку, вивчати наукову літературу.
3. Група “експертів- аналітиків” :
по – перше, готує огляд наукової літератури та наукової періодики на тему: “Проблема управління сталим розвитком в Україні та світі (сутність, моделі управління, показники, ститистичні дані )”, а також опрацьовує ресурси Internet по цій тематиці та готує доповідь. Ця інформація знадобиться групі “експертів- аналітиків” для науково обгрунтованої критики;
по – друге , контролює хід виконання основного завдання та здійснює координацію діяльності “теоретиків”.
4. За тиждень до захисту проектів “теоретики“ здають свої підготовлені матеріали “експертам- аналітикам” та викладачу для попереднього вивчення.
Ділова гра починається з короткої доповіді “експертів - аналітиків” на тему: “Сутність концепції сталого розвитку”
В процесі захисту проекту представники інших підгруп та “експерти- аналітики” мають вказати на недоліки та показати слабкі місця моделі, програми.
По результатам захисту проектів підгрупа “експертів - аналітиків” обирає кращий проект (переможний) та обгрунтовує свій вибір, вказавши на недоліки інших.
Викладач допомогає організувати гру , контролює процес підготовки проектів, консультує щодо наукової літератури .
Організація самостійної роботи
Знайдіть визначення категорій соціології, які є ключовими для проблеми сталого розвитку: соціальний розвиток, прблема соціальна, соціальний інститут, соціальне управління, суспільство, соціальна система, відтворення соціальне, ціннісні орієнтації, контроль соціальний та інші. Використовуючи наукову літературу, складіть славник основних термінів.
Зробіть огляд наукової літератури на тему :
1. Сталий розвиток як міждисциплінарна проблема.
2. Внесок Римського клубу в становлення концепції сталого розвитку.
3. Показники сталого розвитку суспільства.
4. Глобальні проблеми сучасного суспільства.
5. Вплив процесів глобалізації на сталий розвиток суспільства.
6. Теорії соціального розвитку.
7. Концепція самоорганізації та соціо-синергетична методологія.
8. Політичні чинники сталого розвитку.
9. Основні положення теорії соціального організму.
10. Програма ООН: ”Цілі розвитку тисячоліття”: соціальне та соціологічне значення.
11. Соціальне управління сталим розвитком суспільства.
12. Головна функція бюрократичної еліти - управління суспільством.
13. Світ - системний аналіз за Е. Валерстайном.
14. Забезпечення безпеки у всіх сферах життя суспільства – основа сталого розвитку.
Проведіть соціологічні дослідження на тему:
Соціальна політика в Україні.
Якість життя в Україні.
Соціальні чинники здорового та нездорового способу життя.
Проблема соціальної відповідальності в контексті негативних явищ в молодіжному середовищі.
Ставлення молоді до здоров'я та екологічних проблем
Молодіжна політика в Україні.
Ефективність соціального контролю.
Список джерел і літератури.
1. Бек У. Что такое глобализация? / Пер. с нем. А.Григорьева и Седельника; -М.: Прогресс-Традиция, 2001.-304 с.
2. Бех В.П. Социальний организм: философско-методологический анализ. - Запорожье, 1998.
3. Бестужев-Лада И.В. Социальное прогнозирование. Курс лекций. --М.: Педагогическое общество России, 2002. - 392с.
4. Боголюбов В.М., Прилипко В.А. Стратегія сталого розвитку: навчальний посібник- Херсон: Олді-плюс, 2009.-322с.
5. Вебер А.Б. Устойчивое развитие как социальная проблема (глобальный контекст и российская ситуация). -М.: „Институт социологии РАН“,1999. - 122 с.
6. Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление. -М.: Наука, 1991.
7. Гавриленко І.М. Соціологія. Кн. 2. Соціальна динаміка. -К.: „Київський університет“, 2000.
8. Гіденс Е. Соціологія / Пер.з англ. В.Шовкун, А.Олійник; Наук. ред. О.Іващенко. -К.:Основи, 1999.
9. Добреньков В.И., Кравченко А.И. Социология: В 3 Т., Т.3., -М.: ИНФА-М, 2000.
10. Добронравова И. Синергетика: становление нелинейного мышления. -К.: Лыбидь, 1990.
11. Князева Е.Н. , Курдюмов С.П. Антропный принцип в синергетике // Вопросы философии, 1997, №3.
12. Кравченко С. А. Учебный социологический словарь. -М.: “Экзамен”, 1999.
13. Левашов В. К. О социальной сущности концепции устойчивого развития // Социологические исследования. - 1997.- №4. С. 3 - 14.
14. Левашов В. К. Устойчивое развитие общества: парадигма, модели, стратегия. -М.: Akademia, 2001. - 175 с.
15. Левашов В. К. Глобализация и социальная безопасность // Социологические исследования. - 2002. - №3. С. 19 - 28.
16. Локосов В.В. Стабильность общества и система предельно - критических показателей его развития // Социологические исследования. - 1998. - №4. С. 86 - 94.
17. Майнцер К. Сложность и самоорганизация. Возникновение новой науки и культуры на рубеже веков // Вопросы философии ,1997, №3.
18. Маркович Д. Ж. Общая социология. -М.: ВЛАДОС, 1998.
19. Маркович Д. Ж. Социальная экология. -М.:ВЛАДОС, 1997.
20. Маркович. Д.Ж. Глобальные проблемы и качество жизни // Социологические исследования. - 1998. - №4. С. 129 - 132.
21. Медоуз Донелла Х., Медоуз Деннис Л., и др. Пределы роста / Пер. с англ.; Предисл. Г.А.Ягодина. -М.: МГУ , 1991. - 207 с.
22. Михельс Р. Необходимость организации. // Диалог. 1990, №3.
23. Моисеев Н. Н. Алгоритмы развития -М.: Наука, 1987. - 304с.
24. Нестик Т.А. Бюрократия в зарубежных исследованиях // Общественные науки и современность 1998; №2.
25. Нугаев Р. М., Нугаев М.А. Качество жизни в трудах социологов США // Социологические исследования. - 2003. - №1. С. 100 - 105.
26. Орлов. Г. П. „Глобальная социология “ в учебном спецкурсе // Социологические исследования. - 2000.- №6. С.123 - 128.
27. Прадес. Х.А. Глобальные изменения в окружающей среде и современное общество // Социологические исследования. - 2000. - №4. С. 75 - 82.
28. Программа действий. Повестка дня на 21 век и другие документы конференции в Рио-де-Жанейро в популярном изложении. Центр „За наше общее будущее“. Женева, 1993.
29. Радаев В.В., Шкаратан О.И. Социальная стратификация. -М.: Наука, 1995.
30. Романовский Н.В. Социология и социологи перед лицом глобальных катаклизмов (по поводу полемики М.Арчер и И.Валлерстайна) // Социологические исследования. - 1999. - №3. С. 3-11.
31. Российская социологическая энциклопедия. Под общей редакцией академика РАН Г.В.Осипова.-М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА М, 1999.-672 с.
32. Руткевич М.Н. Общество как система. Социологические очерки.- СПб.: Алетейя, 2001. - 444 с.
33. Рывкина Р.В. Образ жизни населения России: социальные последствия реформ 90-х годов. // Социологические исследования. - 2001. - №4. С. 32 - 39.
34. Саппа М. М. Інвайронментальна соціологія в контексті сталого розвитку суспільства // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. 2002. С. 140 -142.
35. Сірін В.А. Сталий розвиток суспільства як об'єкт соціологічного дослідження.// Проблеми освіти в суспільстві ноосферної епохи ( освіта сталого розвитку): Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (Київ, 19 квітня 2007р.)- Київ, 2007. С. 93-99.
36. Современный менеджмент : принципы и правила. / Под ред. В. И. Данилова-Данильяна. - Н.Н.:1992.
37. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. -М.: 1992.
38. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. Уклад.: В.І.Волович, В.І.Тарасенко, М.В.Захарченко та ін. -К.: Український центр духовної культури, 1998.
39. Социология. Основи общей теории. / Отв. ред. Г.В.Осипов. -М.: НОРМА, 2002.
40. Сталий рзвиток та екологічна бепека суспільства в економічних трансформаціях (Андрєєва Н.М., Бараннік В.О . та інш. ) РВПС України НАН України.- Сімферополь, 2010. –582с.
41. Сталий рзвиток територіальної громади: управлінськи аспект: ( монографія)/ Ю. О. Куц, В. В. Мамонова та ін.- Харків, 2008.- 236с.- (Серія ”Державне управління ХХІ століття ”)
42. Стегній О. Інституціоналізація екологічних інтересів у суспільстві соціогенних ризиків. - К.:ІСНАНУ, 2002 - 380с.
43. Стегній О. Екологічний рух в Україні: соціологічний аналіз. -К.: Видав. дім „ КМ Академія “, 2001 - 243 с.
44. Стегній О. Неурядові екологічні організаціїї України: сучасний стан і перспективи розвитку. -К.: Наукова думка, 1996 - 110 с.
45. Стійкий екологічно безпечний розвиток і Україна. / Ф.В.Вольвач, М.І.Дробноход, В.Г. Дюканов та ін.; За ред. М.І.Дробнохода. -К.:МАУП, 2002. - 104 с.
46. Стратегія забезпечення сталого розвитку України // Матеріали міжнар. Наук. Практ. Конф. Місто Київ, 20 травня 2008 р./ РВПС України НАН України.-К., 2008.
47. Тернер Дж. Структура социологической теории.-М.: Прогресс, 1985.
48. Тихонова Н.Є., Шкаратан О.И. Росийская социальная политика: выбор без альтернатив? // Социологические исследования. - 2001. - №3. С. 21 - 32.
49. Федотов А.П. Глобалистика: Начала науки о современном мире: Курс лекций.- М., 2002.-224с.
50. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова.- М.: Политиздат, 1991.
51. Щекин Г.В. Социальная философия истории (теория социального развития): Монография.- К.:МАУП, 1996.
52. Ядов В.А. Стратегия социологического исследования. -М.: „Добросвет“, 1999.
53. Яковенко Ю. І. Ефективність як провідна категорія щодо вивчення адаптаційних процесів в соціо-синергетичному контексті. // Інформоенергетичні технології адаптаційних процесів життедіяльності на початку ІІІ-го тисячрліття: Збірник наукових праць.-Київ - Кривий Ріг : 2001.
54. Яницкий О.Н. Экологическая социология как риск-рефлексия // Социологические исследования. - 1999.- №6. С. 50-60.
55. Яновский Р.Г., Шилин К.И. Социальная экология как отрасль социологии // Социологические исследования. - 1997. - №1. С. 134 - 140.
56. Яншина Ф. Т. Эволюция взглядов В.И.Вернадского на биосферу и развитие учения о ноосфере. -М.: Наука, 1996.
57. Ярощук В. Досвід впровадження індикаторів сталого розвитку у Великобританії та ЄС.// Аспекти самоврядування. - 2002.- № 3 .
Уч. метод. комплекс укстойч. развитие
© Copyright: Владимир Сирин, 2013
Свидетельство о публикации №113121105493
Свидетельство о публикации №113121105493
Рецензии