Дiдовi спогади

ДІДОВІ  СПОГАДИ.

 Увесь  твір про життя  батька. 
 Написаний з одинадцяти  віршів
 під кінець минулого століття, в 1999 році.
 

 (вірш перший)
 Революція,безвладдя.

 Стогне  вітер, виє в печі,
 Дід боліє, не до речі.
 Тліє огарок  свічі,
 Бо, не спится у ночі.

 …За яку ж то провину
 Завели нас в оману.
 Довели Батьківщину...
 До інфарктного стану?

 Дід бурчить, та тихо "оха",
 Що то в біса за єпоха?
 Ніби,  і не кріпосні,
 А життя - немов у сні.

 Не співаємо пісні,
 Не радіємо весні…
 Знов бурчить  про якесь лихо…
 Промисловість гине  тихо...
 *   *   *
 Діду?– просять онучата,
 Щоб розмову розпочати.
 Ти нам казку не кажи,
 Про дитинство розкажи?

 Як прийшла Радянська Влада?
 Як фашиста били – гада?
 А  коли ти маєш змогу,
 То згадай про Перемогу?

 Що ж, сказав дід для зачатку?
 Розпочну тоді  спочатку…

 Скільки ж було мені років?
 Як порушив мир та спокій
 Царь російський, Миколай?
 Мабуть шість, а ну стривай?

 Дійсно шість. Бо одинадцять,
 Та плюс шість, як раз сімнадцять.
 Відказавшись від престолу,   
 Царь  зробив країну «голу».

 Перейшло все іншій владі,
 Десь в далекім Петрограді.
 І прийшли більшовики
 Не на мить, а на віки.

 Після того… почалося,
 Все робилось, що моглося.
 Бо бажали – навіки,
 Не лише більшовики.

 Польське панство та германці,
 Брали  владу,  лихоманці.
 Десь червоні, а десь білі,
 Вирізали села цілі.

 Там Денікін, тут Петлюра,
 Рвали владу – в  три алюри.
 А за лісом – у Витовці,
 Правлять бал свої – махновці.

 Навкулачки – кум на свата,
 А з обрізом, брат на брата.
 Кожним  розум свій керує,
 Кров кипить – життя  вирує.

 При такій до нас увазі,
 Всяк  підвладний і образі.
 Тож,  не мало від тих лих,
 Старих стражде і малих.

 Пам’ятаю, раз улітку,
 Десь перед обідом
 Пас кобилу нашу – Квітку,
 Я  з сусідським дідом.

 Проїжджають  молодці,
 По рушниці – у руці.
 Той, що їхав - «кособокий»,
 На кобилу кинув око.

 Розсідлав свого коня,
 І до Квітки – навмання.
 Щось бурчить, та когось лає,
 А мою – мерщій сідлає.

 Та поїхати не зміг,
 Бог  тоді нам допоміг.
 Необ’їжджена кобила,
 Ледве з ніг його не збила.

 Нам на щастя, їм на зло,
 Того разу повезло.
 Бо в Божках  сім’ю згубили,
 Через норови кобили.
        *   *   *
(Вірш другий)
 Колективізація, СОЗ.

 Пролетіли дні та  роки,
 Вгамувалися ми доки.
 Згодом стало все до ладу,
 Кріпнем ми, і кріпне влада.   

 Щоб здолати різні біди
 Були  створені «Комбіди»*.
 Звісна річ, «Комбіди» ті,
- Допомога   бідноті.

 Вони в селах керували,
 Хоч уявлення не мали,
 Як розруху подолати,
 Як заможнішими  стати.

 А, хто в труднощах, та поті
 Віддавав себе роботі,
 -Записали в куркулі...
 Мов вони,  вороже злі.

 А ледачі,  навпаки,
 Мов, відвічні кріпаки,
 Вони горя, мов, зазнали,
 Бо, земель своїх не мали.

 Прославляють їх, цінують,
 В партактив рекомендують.
 Язикаті, ті до речі
 Згодом сіли нам «на плечі».

 За душею, хто щось має...
 Тяжка його доля,
 Все з подвір’я вигрібає
 Комсомолка Поля.

 Гіркий відчай та горе
 Урізали їм вік,
 Як згрібали в коморі
 Хліб,  для діток на рік.

 Дід притомлений затих,
 Опустивши долу очі.
 Скільки різних бід та лих,
 Він згадав тієї ночі
 *    *    *
 Тож  , позбувшися царизму,
 Ми «вільними» стали.
 І шляхом соціалізму,
 Далі  крокували.

 Збились. Не туди пішли,
 -В занепаді нація.
 Та на щастя  шлях  знайшли:
 -Колективізація.

 Що творилось на селі
 Старі знають, і малі...
 І від спогадів отих
 На хвилину дід затих.

 Не питаючи згоди,
 Заганяли  у  «СОЗ».**
 Від такої   нагоди,
 Аж по спині - мороз.

 Хто умів працювати,
 Все на світі прокляв.
 Треба в «СОЗ» віддавати
 Те, що вік заробляв.

 Тож, яка в тім потреба?
 Шию пхати в ярмо.
 Жити краще? - Не треба,
 Мов… і так  живемо.

 Дратувала та дія...
 Чи була інша ціль?
 Бо ще Марксова мрія –
 Всіх загнати в «артіль».

 До зорі хто,  у полі
 Ті,  хто хліб цінували,
 Заслужили  неволі,
 У Сибірі пропали.

 ПозбулИсь ми віддачі,
 Рук селянських, робочих.
 А що взяти ледачим?
 До землі не охочим?

 Тим, хто дійсно «від  плуга»,
 Від матусі – землі.
 В нагороду – заслуга
 В Соловецькій імлі.

 З часом десь, схаменулисья
 Відмінили наказ...
 До селянства звернулися,
 Та, звичайно,  не в раз.
 * * *
 Нам багато в чому,
 Може й не везло.
 Та Держава кріпне, 
 Ворогам на зло.

 Їх тоді не мало
 Серед  нас  було,
 І від  них страждало
 Місто та  село.

 Треба  ворога знати,
 Як говорять – в лице.
 Мушу я нагадати,
 Вам хлоп’ята  про це.

 Перший ворог – в душах холод,
 Ну а другий – страшний голод.
 Третій ворог в ті роки,
 То - самі більшовики.
 * * *
 * - «Комбід» – комітет бідноти.
 **СОЗ – Спільний обробіток землі

(вірш  третій)
 Голод, ГУЛАГ.

 Любий Вождь у ту годину,
 Звів в могилу  половину,
 Вірних   ленінській  ідеї,
 Що боролися за неї.

 Пам’ятаю сніг, та холод,
 А в країні страшний голод.
 Як страждали  наші люди -
 Мертвяки валялись всюди.

 Це Господнє  покарання
 За його не шанування.
 І від спогадів отих
 Дід на печі, знов притих.

 Віру в Господа, що мали...
 В душах грішних  зруйнували.
 Під коморами - дзвіниці,
 Рідна хата - без божниці.

 Боже - Господи прости
 За нелюдські  дії.
 Понівечили хрести
 Звірі – лиходії.

 Ще й тепер, серед ночі,
 В дні, вже нашої скрути,
 Голодні, ті очі
 Не дають нам заснути.

 Щоб забути той голод,
 Прошу Бога без меж –
 Не дай голод, та холод
 Пережити вам теж.

 По теплу, як весною
 Проросла лобода,
 Не такою  страшною,
 Вже була та біда…

 З кожним днем забувалась
 Кропива,  лобода...
 Збігло все, вгамувалось,
 Як весною - вода.
 *   *   *
 А за те, що страждали,
 Ми  сильнішими стали.
 Бо, як раз у ті роки,
 Ми  були – більшовики.

 Ми в конторі і "надворі",
 Ми в майстерні і коморі,
 Ми на полі, ми на волі,
 Ми - "в вагоні і в загоні".

 А других, що теж при ділі,
 Турбували інші цілі.
 Ті "копали",  садовили,
 Ґвалтували та губили.

 Вибивали згоду:
 -Ти ворог народу.
 А залякано радів
 Тільки той, хто «не сидів».

 Та на жаль, як раз тоді,
 Не сиділи, лиш "руді".
 Бо вели до Ягоди,
 Не питаючи  згоди.

 - А за що ж, хоч забирали,
 Тих безвинних серед ночі?
 Досконально про те знали,
 До жорстоких справ  "охочі".
 *  *  *
 Вождь, нам був  рідніше Бога,
 Тільки з ним, брат, - перемога.
 А кому вожді не рідні,
 Для суспільства ті – негідні.

 Позбувались пільг та благ,
 Шлях  один у них – «Гулаг».
 Мав і я,  вже зрілий вік,
 То був тридцять  сьомий рік.
 *   *   *
 Став Єжов людей карати...
 Від Вождя діждався страти.
 Потім - «третя серія»:
 -«Лаврентій Палич  Берія».

 І, при цьому - людей били,
 Забирали,   садовили.
 Та одних було за що,
 Інших  просто – «ні защО».

 За буряк,  за картоплину,
 За  ідею, за цеглину.
 Серед них шалена сила
 Тих, що мати  народила.

 Садовили – за  п’ятак,
 А частіш – «за просто так».
 Мов, на зборах задрімав,
 Вчасно руку не підняв.

 Хтось «сидів» за анекдоти,
 Що були не - «за», а - «проти».
 Той за те, що десь невдало,
 Хліба в полі зібрав мало.

 Той посіяв  не в той час,
 Значить  ворог – проти нас.
 І рахували сосен крони,
 Людом  напхані  вагони.

 Знов заплющивши очі,
 Дід до печі приник.
 З його вуст серед ночі
 Вчув  я жалібний скрик.
 *   *   *
(вірш  четвертий)

 Є кругом «робоча сила»,
 Розквітай країно мила.
 А  якщо не вистачає,
 Про те – Берія  подбає.

 Генерали  кріплять шпали,
 Щоб Вождя не забували.
 Та не ті, що на петлицях,
 А під рейсу - в рукавицях.

 Ті – на «Біломорканалі»,
 В крутих схилах - замість палі.
 Інші – в лісі  на повалі,
 В горах десь, на перевалі.

 Звести міг хтось негайно,
 І життя  нанівець.
 Якщо - десь неохайно
 Зуживав олівець.

 Необачливе слово:
 -І «путівка в Гулаг».
 Скільки там помилково,
 З гнило їх бідолах?

 Дід пригладив сиві вуса,
 Знову звів до стелі очі.
 І згадавши про Ісуса,
 Похрестився серед ночі.

 *   *   *
 Різне, брат, траплялося
 З нами в ті роки.
 Довго ще  з’являлися,
 В ніч  більшовики.

 Нас, до речі, менше стало,
 Бо загинуло немало.
 КДБ, як вража сила
 Тисячі таких згубила.

 Хто бурхливо, інші тихо,
 Та здолали і те лихо.
 Не дай Боже і у сні,
 Щоб приснились ті «пісні»,

 Коли вдови голосили,
 В Бога смерть собі просили.
 Я б жінкам нашим, за муки
 Цілував щоденно руки.

 Звівши руку до вуха,
 Дід  прискіпливо слухав.
 -Чи не сипить вже сніг?
 То схожу  «за поріг»…

 Покректавши  на руки, 
 Певно  добрий мороз
 Каже - досить онуки
 Розповім вам  про «СОЗ»
 *   *   *
 Ті, хто переживши лихо
 Жили дальше, жили тихо.
 Дні точилися  повільно,
 Не в тюрмі, та і не вільно.

 Щоб покинути село,
 В той час шляху не було.
 Влада пильно про нас дбала,
 Паспортів не видавала.

 Парубки, ті змогу мали,
 Через армію втікали.
 Після служби, як відомо
 Не верталися додому.

 Ми ж шляхів не вибирали,
 Все робили, що казали.
 А у «СОЗі» у ті дні
 Нам лічили трудодні.

 Відробив колгоспник день,
 Має залік – трудодень.
 Як напружена пора,
 Маєш в день – і півтора.

 Помічник у тракториста
 Мав десь, трудоднів під триста.
 З бригадиром хто у мирі,
 Мав за рік – сотні чотири.

 В кінці року мали плату,
 - Зернову натуроплату.
 А платили  від душі
 Керівні товариші.

 Так наприклад, нам у «СОЗі»,
 При його нікчемній змозі,
 За тяжкий робочий день
 - Грамів двісті трудодень.

 Хоч «співай», хоч «голоси»,
 Але більше - не проси.
 Бо на жаль  його нема.
 Все пішло у «закрома».

 *   *   *
 Дід, спустивши ноги з печі
 Ніс прочистив не до речі.
 Душогрійку мовчки стяг,
 Позіхаючи протяг:

 -Я життя свого без спину,
 Розповів вам половину.
 Завтра знайдемо годину,
 І на другу половину.

 Хоч ви  слухачі охочі,
 Часу мабуть, за півночі.
 То давайте спочивати,
 Незабаром  вже й вставати.

 Засопіли слухачі,
 Дід замовк, притих  вночі.
 Зморений солодким сном
 Стих і вітер за вікном.

(вірш  п’ятий )
Перед війною.

 …Та хіба  ж  імовірно
 За неповний свій вік,
 Пережити покірно
 Зміг один чоловік?

 Дід не спить, поторгав комин,
 Крає душу гіркий спомин.
 Що то в біса за життя?
 І немає майбуття.

 А думки, як чорні хмари,
 Все висвітлюють примари.
 Дід напружує чоло:
 - Не забути – що було.

 Ось і зараз,  в наші дні
 Невеселі та нудні,
 Кажуть  живемо в селі…
 Схоже це, на плітки злі.

 Не село, а хуторець,
 Село  звели нанівець.
 Різні течії були,
 Та нічого  не дали.

 То «дрібнили», то «єднали»,
 Але успіху не мали.
 Результат тої мети
 - Пусті хати та хрести.

 Люди в селах  не тримались,
 При нагоді – розбігались.
 А терпіли ті умови,
 Лише немічні, та вдови.

 А колись була і школа,
 Для райкомівських - комора.
 Був і клуб, машинний двір…
 Вже немало пройшло пір.

 Та щоб до тих днів дожити,
 Треба було пережити,
 Ще відрізок страшних літ
 Від яких, здригнувся світ.
 *   *   *
 Пам’ятаю, десь в тридцять дев’ятім,
 Через місяць, як закінчились жнива,
 В вересні, нащадками заклятім
 Загриміла – Друга Світова.

 Не у нас, а на  полях Європи,
 Як із Гітлером ми підписали «пакт».*
 Може хтось спочатку не второпав,
 Та на жаль – то безсумнівний факт.

 Ми з ним  договір уклали,
 І  хоч, десь міста палали,
 Мирні люди помирали…
 Ми, в той час, лани орали.

 Розсувалися кордони,
 Добувались сталі тони.
 Наші дочки та сини,
 Готувались до війни.

 Значно потерпіли зміни,
 І кордони України.
 Розчищаючи хащі,
 Прихопили пів ПольщІ.

 Країнам Балтії ми «дарували волю».
 Скортіло фінам «поміняти долю».
 Та всупереч поступливому сейму,
 Протистояти  марно  Маннергейму.**

 *   *   *
 А тим часом вражі сили,
 Пів Європи захопили.
 Гітлер діяв хвацькома,
 Натиск – Франції нема.

 Тож,  у сорок першім році
 Ми були на його боці.
 Німця хлібом годували,
 Бо таку угоду мали.

 Вождь наш бачив  німці – звірі,
 Але був підвладний вірі,
 Що фашистам в ближчий час,
 Мабуть буде - не до нас.

 Та як згодом  з’ясувалось,
 Те, що в сорок першім сталось:
 - Кров та сльози для людей,
 Похибка його ідей.

 Наш вождь реальність моці втратив,
 Військових на третину стратив.
 А тут і був нестаток сили
 Щоб ворог втік,  а бо знесилів.

 * -Пакт Рібентропа – Молотова  - 23серпня 1939р.
 ** -Лінія Маннерейма у Фінляндії

Війна.

Червень. Жарко. Люд готує  коси.
 Різнотрав’я набирає цвіт.
 Розпустили верби довгі  коси,
 І радіє сонцю білий світ.

 Шати ночі змінює  світанок,
 Солов’їний щебет десь лунав.
 В той червневий, мальовничий ранок,
 І до нас, той ворог «завітав».

 З того часу  п’ять кривавих років,
 - Подих смерті, біль, колючий дріт.
 Бо порушив  людства  мирний спокій,
 Рип солдатських  кованих чобіт.

 І з тих пір майбуття,
 Та роки давнини
 Поділили життя:
 «До» та «Після» війни.

 *   *   *
 Несподівано та тихо
 Скоїв ворог з нами лихо.
 І вже десь, перед зимою
 Німець, майже під  Москвою.

 А ворожій, грізній силі
 Опір дати, ми безсилі.
 Тож, єдину змогу  мали,
 Що не день, то відступали.

 В селах діти та баби,
 Не хазяїни – раби.
 Молодь загнана в неволю,
 Добувати кращу долю.

 В хаті з людом, чи пустій,
 Всюди німець – на «постій».
 На пів-знищена діброва,
 Ріже слух не наша мова.

 В жарку спеку, при морозі,
 Кожен  день, баби у «СОЗі».
 Хоч і не Радянська Влада,
 Та «система» – не завада.

 Бо в «системах» на роки,
 Знали глузд  більшовики.
 Без різниці – люди, коні…
 Краще, як вони в «загоні».

 Але то вже друга тема,
 - Наша людяна система.
 Як що є потреба в тім,
 При нагоді - розповім.

 *   *   *
 Лихоманка діда тіпає,
 Крутить спину, в кульші сіпає.
 Чомусь в голові гуде,
 Та розмову дід веде…

 - Вже й роки перебудови…
 Та ще плачуть наші вдови.
 З тих гірких, далеких днів,
 Ждуть, бач, звістку про синів.

 Хтось із них в полон попав,
 Більшість – безвісті пропав.
 Та як знаєте ви саме,
 Вік живе надія в мами.

 Материнські почуття,
 Ждуть дітей - усе життя.
 Тяжко ненькам  в наші дні,
 Бо залишились одні.

 Дід затих, на якусь мить…
 Може спить, чи щось болить?
 Ні, покашляв  трохи  знову,
 І продовжує розмову.
 *   *   *

 Тож, здолавши шлях без бою,
 Ворог, майже під Москвою.
 - Що ти діду? Як без бою?
 Ми ж боролись, Бог з тобою?

 - Та хіба ж то боротьба?
 Для вождів наших – ганьба.
 Стільки місяців без спину,
 Бачив ворог нашу спину?

 До війни нам говорили,
 Що безмежні наші сили.
 Хто посміє нас ганьбити,
 Тим на світі, вже не жити.

 Хто таку надію «сіяв»?
 Хто нам лихо таке вдіяв?
 Що сто сорок днів без спину,
 Бачив ворог нашу спину?…

 *   *   *
 Перший тиждень листопаду,
 Змушує Військову Раду,
 Жорсткий дуже, на цей раз,
 Видати військам наказ:

 Відступати мов - не гідно,
 Здатись німцю? – жалюгідно.
 Смерть усім – за крок назад,
 Бо за нами  Москва – град.

 Перед цим як раз, в столиці,
 В честь Жовтневої річниці,
 Після декількох нарад,
 Був проведений парад.

 Тож, парад той реально,
 Шляхом зважених дій.
 Змінить, і досконально
 Хід подальших подій.

 Німцю гірко дісталось,
 У боях під Москвою.
 Ну а дійство те сталось
 В сорок першім – зимою.

 Не поспішно, без напруги,
 По засніжених полях.
 Вже від Тули та Калуги,
 Ми тяжкий долали  шлях.

 Ворог міцно ще тримався,
 Хоч і «поморозив ніс».
 Хід війни  щодня мінявся,
 Натиск наш, щоденно ріс.

Перші роки війни.

(вірш  сьомий )

 В перші дні війни, шалені,
 Нас спіткало стільки лих…
 Безліч вбитих, полонені,
 І відсталі  від своїх.

 Ті, останні, десь лісами
 Пробивались до своїх.
 Одні вкупі, інші саме.
 Гріх за це карати їх.

 Але наші «особісти»,
 Не зважаючи на гріх.
 Пильнували чітко, чисто,
 Арештовуючи  їх.

 Дуже добрі були справи,
 Наших доблесних полків.
 Їм  поповнювали лави,
 Батальйони «штрафників».

 Хто попав в полону хвилі,
 Змити  гріх  прийшла пора…
 І штурмують «ДОТ» на схилі,
 Роти «грішних» під «ура».

 Привертали увагу,
 «Добровольці» з «Гулагу».
 Тих  штовхали у бій
 Мов, таких не жалій…

 *   *   *
 Уповільнюючи кроки,
 Не здається «німчура».
 Ще тяжких чотири роки,
 Ми з ним бились – під «ура».

 І, ще в сорок другім році
 Міць була, на його боці.
 А за рік, він  від кордону
 Здолав шлях до річки Дону.

 Ще й на сльози нашим вдовам,
 Опинився під  Ростовом.
 На Донбасі та в Криму,
 Теж, на жаль, везло йому.

 І направив ворог сили,
 На круті Кавказькі схили.
 Сталінграду ж по  дорозі
 Обійти  він був не в змозі.

 Треба вірний захід  вжити,
 Щоб те місто захопити…
 І зустрілися дві сили,
 Одна другу, щоб згасили. 

 Є якісь рішучі дії,
 У стратегії війни.
 Хто їх перший заподіє,
 Успіх, тим несуть вони.

 Осідлали вороги,
 Річки Волги береги.
 Хоч не мало було «дзвону»,
 Не здолали перепону.

 В ті далекі, грізні дні,
 Німці  в сварці, не одні.
 Як відомо, у тій бійці
 З ними бились  італійці.

 І в Берліні, і в Мілані,
 Гіркий спомин на роки.
 - На Мамаєвім кургані,
 Смерть несуть більшовики.

 Бій гуде – гримить на схилі,
 Кров вирує у воді.
 А круті, холодні хвилі
 Не блакитні, а руді.

 Дід нервово сіпав вуха,
 Згадуючи хід подій.
 Кожен мовчки пильно слухав,
 Жахи тих далеких  дій.

(вірш  восьмий )

 Незабутні дні та ночі
 Дім палав,  немов свіча…
 Тисячі  закрили очі,
 Поруч міста Калача.

 Ворог діяв так, як міг,
 Міста ж взяти він не зміг.
 Бо люба ворожа сила,
 З нами впоратись  безсила.

 Звісно, вдалі  дії  ці,
 Німця стиснули в «кільці».
 А затягнення  «кільця»,
 То – початок  їх кінця.

 І піддався Паулюс* зраді,
 В славнім місті Сталінграді.
 Ми  прославились на вік.
 Сталось це, під  Новий рік.

 Накопичуючи сили,
 Скаженіли вороги.
 Били ми, вони нас били,
 Аж до «Курської дуги».

 Там брат, ми вже силу мали,
 Хід війни  переламали.
 Геній наш, їх пересилив,
 Ворога в кінець знесилив.

 Взяли Курськ, Орел,Полтаву,
 Завойовуючи славу.
 І від Волги та Хопра,
 Німця гнали до Дніпра.

 *   *   *
 «Ставка» – видає  наказ,
 В листопаді десь, як раз.
 Мов, в Жовтневого честь свята,
 Місто Київ - треба взяти.

 Перейшли Дніпро ми тихо,
 Німця знов спіткало лихо.
 Відсіч він не в змозі дати,
 І примушений тікати.

 Тож, Хрещатик і Поділ
 Накривали в  свято стіл.
 Ворог змушений тікати,
 Вже не в силах нас злякати.

 *   *   *
 Наш боєць в боях «потертий»,
 В рік війни – сорок четвертий,
 Прочуханки  давав  гадам,
 І в боях під Ленінградом.

 Заподіяв німцям «стресу»,
 Визволивши - Крим, Одесу.
 Севастополь  навпаки,
 Визволяли  моряки.

 В дні війни, фашистська сила
 І англійців «підкосила».
 Бились з ними у тій сварці,
 Друзі  їх – американці.

 Ми в боях за перемогу,
 Від них мали допомогу
 Зброю, порох та патрони,
 Тютюн, печиво, бекони…

 Ми чекали обіцянки,
 Щоб свій фронт відкрили «Янки».
 Згодом – «Другий фронт» відкрили,
 Німця в Франції побили.

 Ну а Вождь нас дальше вів,
 В липні звільнений був Львів.
 Потім, в дні серпневих струсів,
 Визволяли  білорусів.

 Згодом, теж у дні серпневі,
 Перемога в Кишиневі...
 Бухарест, Белград, Софія,
 То подальша наша дія.
 *  *  *
 Житло наше, та будови,
 Ворог звісно зруйнував.
 Тож тепер у відбудові,
 Він, як міг, допомагав.

 Бо руїни ті численні,
 Розгрібали   полонені.
 А  якщо можливість мали
 То, крім того, будували.

 Рани гоїла земля,
 Розчищалися поля,
 Інваліди, діти, вдови
 Зачинали відбудови.
 * - Паулюс – командуючий німецькими військами

 (вірш  дев’ятий )

(В грудні, в двадцять другім році
  Створений – СРСР.)


  …Важливу суть одної дати,
  Мушу я вам нагадати.
  Це було ще в ті роки,
  Як прийшли  більшовики.

  Думав вождь,  як далі жити,
  Як країну нам зміцнити.
  Бо прийшли більшовики,
  Як відомо, навіки.
               
  Тож, потрібні були міри,
  Щоб з’єднати для життя
  Племена, народи, віри…
  -Вождь  дивився в майбуття.

  В грудні, в двадцять другім році
  Це забулося  тепер,
  В клопітних, тих днів мороці
  Створений – СРСР.

  Суть відомого Указу
  Та вождів палкі старання,
  Вирішили нам відразу
  Всі проблеми  «Нацпитання».
               
  Грішних згоди не питали,
  Результат тії мети:
  -В одну мить усі ми стали,
  Рідні сестри та брати.

  Я скажу вам «teat-a-teat»,
  То вже мій менталітет:
  -Не знайти такої міри,
  Щоб з’єднати різні «віри».

  Хіба міг хто  сподіватись,
  Що колись – через роки
  Змусять «грішних» роз’єднатись
  Знову  ті ж,  більшовики.

  Крутять люд, як циган сонце,
  То «решітка», то «віконце».
  Роз’єднали знов народи,
  Не питаючи їх згоди.

  Базу  підвели належну,
  І на погляд  їх  надійну.
  Про країну  незалежну,
  І, притому самостійну.

  А ідейні «диригенти»
  Справ тих, перші Президенти.
  Мов, не можуть жити друзі,
  Самостійно  і в «Союзі»

  Та до того щоб дожити,
  Треба часу – добрий вік.
  Ми ж повинні пережити,
  З вами  сорок п’ятий рік...

(вірш  десятий )
(Сорок п’ятий)

 Як відомо,  сорок п’ятий,
 Був для Гітлера – «проклятий».
 Бо скривив він міну кислу,
 Як ступили ми за Віслу.

 Ну а в лютому, нарешті,
 Наші хлопці в Будапешті.
 Згодом  ми в промінні слави,
 На бульварах Братислави.

 А у квітні – ми у Відні,
 Б’ємо рештки жалюгідні.
 Потім  лопнув той заслін,
 На повістці дня – Берлін.

 Там були бої рішучі,
 Згасло безліч у тій «кучі».
 В решті здолана  дорога…
 Травень, Радість, Перемога.

 *   *   *
 Після тих  тяжких подій,
 Котрі ми переживали.
 Ще одних рішучих дій,
 Наші воїни чекали.

 Бо ще десь,  на сході сонця,
 Не схиляли голови,
 Наші недруги – японці…
 Чи про це не знали ви?

 У японців марні мрії…
 Боже – Господи прости.
 Як закінчились події,
 Знов могили та хрести.

 Та на жаль, душевні змоги
 Забувають  перемоги.
 А та - проклята  війна,
 Не забулася вона.
 *  *  *
 У нас – живих, з тих пір печаль,
 Бентежить розум наш та душі.
 В війні загинуло, на жаль,
 Синів мільйони, а не душі.

 І безутішна та печаль,
 Вона для кожного єдина.
 Вона гірка, сумна на жаль,
 Немов та  «пісня  лебедина».

 Хоронимо і в ці  рокИ,
 Хоч на землі і мир, і спокій,
 Війни далекої  кістки,
 Синів, та дочок карооких.

 Одних, під тихій вітру спів,
 Других, під плач церковних дзвонів.
 А та печаль  кричить  без слів,
 Бо всіх їх  двадцять, брат, мільйонів.

 Стоїть злиденний обеліск,
 Вапном побілений під свято.
 На кого ж спрямувати тиск,
 Що не шануємо їх свято ?

 Вони усі,  немов Ісус,
 Бо гідним вчинком смерть попрали.
 І бородаті, і без вус,
 І рядові, і генерали.

 Вони загинули за нас,
 За біль людський і за родину.
 Отож, провідай в рік хоч раз,
 Могилу братську, чи єдину.

 *   *   *
 На жаль і радість перемоги,
 В душі залишила тривоги.
 Одні співали  гімн весні,
 - Плачі, для інших голосні.

 Тим, хто попав  колись в полон,
 І не загинув у  штрафбаті.
 Знов  арештантський ешелон,
 І десь в Сибірі – «по лопаті».

 Тож, їм за кілька хибних кроків,
 Знов в далечінь – на десять років.
 Загони їх  були чисельні,
 То наші  бувші полонені.

 Мороз січневий землю сушить,
 Старого діда кашель душить.
 Вечір  на спогад надихає…
 А дід бурчить, та владу лає.

(вірш  одинадцятий - останній )
(Після війни)

 ...Були стрімкими наші рухи,
 Долали ми  війни розрухи.
 Хоч не легке було життя,
 Ми будували майбуття.

 Та раптом немов грім – подія,
 Умер наш Вождь – наша надія.
 Тож, як країні дальше жити?
 І що без нього, нам робити?

 Він був і батько нам, і брат,
 Одним він «Бог», для інших – «Кат».
 Хоч сум в серцях, а жити треба,
 Природна, звісно, це потреба.
 *   *   *
 Владу взяв Хрущов Микита,
 Та здолала його свита.
 Не туди, мов нас він вів.
 Замість нього Брежнєв  сів.

 Цей,  другої був породи
 Жах любив, як,  нагороди.
 А останній із Вождів
 Нас, чорт знав, куди завів.

 Незабутній його вплив,
 Бо «Союз» він розвалив.
 Обіцяв  легке життя,
 І квітуче майбуття.

 Де ж  воно, те майбуття?
 Де дорога зоряна?.
 Як що  старцям – забуття,
 І земля  не орана.
 *   *   *

 Тож,  нема тепер країни,
 Яка мала гідний вплив.
 Від СРСР – «руїни»,
 В світі безліч «бур» та «злив».

 Що було,  порозкрадали…
 Все  звели  через торги.
 Хоч   багато  чого мали,
 Та тепер – одні борги.

 Просить Єльцин, просить Кучма,
 У ідейних  ворогів,
 Допомоги (хоч не зручно)
 Із  заморських  берегів.

 Тепер миром правлять «сери»,
 Різні «Клінтони», та «Блєри».
 Бо у нас  нікчемні змоги,
 Ми  слабі  без  допомоги.
 *   *   *
 А в Європі, на Балканах
 Мирні землі, знов у ранах.
 В небі  бомби над Белградом,
 Пріштіною, Нові Садом.

 Для одних , це пошук слави,
 А страждають  югослави.
 Ось тобі  і «секс-коханець»,
 Президент – американець*.

 Нам  на захист  треба б стати,
 Рід слов’янський захищати.
 Та на жаль, тепер ми в тузі,
 Роз’єднались – не в «Союзі».

 І хоч плач, немає  змоги
 Силам, тим, «скрутити роги».
 Лікті в відчаї  кусаймо…
 «Маймо друзі – те що маймо» .**

 Всім відомо - грізній силі
 Підкоряються  безсилі.
 Тож, не виключні надії
 І на гірші, ще події.

 Діждемось: – піднявся вранці,
 А в дворі  американці.
 Із  далеких  берегів,
 Тут  шукають  «ворогів».

 Я  онуки, не політик,
 І на жаль, не аналітик.
 Керувати  не умію,
 Але дещо розумію.

 Не дарма в старовину,
 Вигравали  ми війну.
 Ну, а  Київській Русі
 Підкорялися  усі.

 Ми слов’яни, давні друзі.
 Наша міць лише в «союзі».
 Тож, хай віра не вмирає
 Хтось, колись нас об’єднає.

 Дід  затих, десь на хвилину,
 Душогрійку  мовчки стяг.
 Знов пожалівся на спину
 І задумливо протяг:

 - Ми старі, вам жити далі.
 Кінець Віку  через рік.
 Щастя  вам  на дії вдалі,
 І натхнення  в новий вік..

 Лютий - Жовтень 1999 р.
* Мається зв’язок  президента Клінтона та М. Левінські. 2001р.
 ** - улюблений вислів першого Президента.