Книга скорбот укр
Кожного ранку, перш ніж відкрити очі, звертаюсь до свого зрадженого й безпомічного бога… Прошу ЙОМУ щастя. Прошу сохранити… Ніколи не називаю імені. Він знає... Він вгадує все, чого просиш серцем… Коли воно стискається отам усередині… Коли німіють руки й перехоплює подих… Коли тебе огортає таким безпросвітним смутком, що…
Але ж оте навіжене серце… Зривається і вперто відбиває якийсь божевільний ритм двома складами його імені… То ніби б’єшся головою об стіну… Поки знепритомнієш від болю…
А тоді повертаєшся в реальність. Часом ті розмови приносять трохи спокою, та переважно тривога смачно вгризається в запалений мозок, примушуючи ледь не ходити по стелі. Принаймні ти так відчуваєш. Воно не вщухає навіть потому. Воно дихає. Проростає чимось отруйним… Товстим стовбуром дягеля між півкуль… Ти робишся навіженим параноїком, ладним землю гризти, щоб хоч трохи увиразнити ситуацію (бо життя – то гірка субстанція, легше, крихітко, не вдавись…) Щоб побачити, яке воно… А може десь там знаєш, та не наважуєшся осягнути… Бо таки не варто витягати на світ божий того, з чим забракне розуму впоратись… Воно задушить тебе, чи зжере… Чи задушить і зжере… Чи навіть заживо зжере. Попри всі твої молохольні сподівання…
А він би міг те розуміти трохи краще… Надавати трохи більшого значення… Довіряти… Адже близькі (ну хай не близькі, а так, наближені...) стосунки передбачають дещо більший рівень довіри… Та хоч якийсь принаймні…
Ну нехай не бачитимеш його снів, не знатимеш про нічні страхи… Не роздивлятимешся мережива плутаних ліній на його долонях… Не побачиш його розгубленим, чи не побачиш узагалі… Ніколи…
І від того гіркне повітря, обсипається крихким сірим порохом простір… Як не захлинутися тим мінором, як його видихать?
Свидетельство о публикации №113112911179