Сонценята

Хто у дзеркалі сидить? Хмуриться на все й строжить?
Хто зробив великі очі й усміхатися не хоче?
То мале дівча якраз любується перший раз.
Роздивляється і бачить, в оченятах іскри скачуть.
Вії довгі і красиві, оченята – льон на ниві.
Дві брови стрижем летять, а над ними цілий сад:
Бантики червоно-білі, наче яблука дозрілі.
Тільки носик не такий, кирпатенький ще й рябий.
Ластовиння вкрило щоки, руки самі взялись в боки.
Що за краплинки такі? Не тверді і не м’які.
Як не бачу, зовсім чисто, хто розкидав це намисто?
До бабусі йде з питанням, хай розв’яже це завдання.
Мудру відповідь дала її бабця, що з села.
Сонечко тебе ласкає, роса ніжністю вмиває,
От маленькі сонценята воно й кинуло до хати.
Тепер їх ти будеш бавить, Доки виростеш, мов пава.
А тоді сонце за працю, що вмивалась рано-вранці,
Доглядала, не сварила, ненароком, що не била,
Кине тобі нагороду – юності квітучу вроду.