Чумак, кобзар, козак-сiчовик

Перша Українська Симфонія

           1
Чому так любить музику чумак?
Чому сумує, як пісень не чує?
Й сам почина співати, наче птах,
Зв`язок із небом відчуває так,
Коли в степах під зорями ночує.

Пішли жалі на пасіку журби,
І сум утік на туги пасовище.
Не свище вітер злий, і злива не періщить
Трава стає іще густіша  й вища,
І випливає місяць з-під верби,
Як сон міцний, або смішний сомище.

Як ріг вола, чи на Різдво пиріг.
А то здається місяць оселедцем.
А він вгорі що думає про них?
За мажами, за хурами приліг
І над чумацьким гумором сміється.

Розбудить півень, й до світанку – в путь.
І добрим людям добру сіль і рибу
Із Дону й Криму в Крюків привезуть.
Та не здолають долю незбориму.

Що гостра, як заточена заноза.
Яка, мов стопудовий віз, важка.
Волову пару паровозом переможе.
Чавункою розчавить чумака.
Прогрес  паланки й валки в топках спалить.
НКВС про нього знищить пам'ять.

І зникли перевізники… Й тепер
Не отаман вирішує – прем`єр,
Кабмін вирішує: коли, кому
За соляними вирушать дарами,
Що на лимані, хай і не в Криму,
А далі, ну наприклад, в Суринамі.

Не в бур`янах пожовклих придорожніх
Про чумаків я пам`ять віднайшов,-
В червоних маках, в маківках церков,
В колесах всіх, в крупинці солі кожній.

Схиляється до нас безмежна вись.
Не хором зоряним говоре небо з нами.
Не вісь земна скрипить – чумацький віз,
Не вісь галактики…Дивись ти і молись
На чумаків з возами і піснями.
Потрапити б  до Божого їм Дому
Й змінить солону долю на медову.

Чумацький Шлях цвів золотою сіллю,
У  вічність він, у вікна поринав…
І розсипав в серця пісні-сузір`я…
За крок від нас і Крим, і Суринам,
Рідня близька країни й зорі нам,
І небеса – як вулиця сусідня!

    2
А на базарній вигравав кобзар,
Співав так, що заслухались сузір`я.
Він для зірок сіяв, немов квазар.
Для українців, мабуть, ще з хозар
До росіян він дзвоном бив сумління.

Був маяком у непроглядній млі.
І чулося в чарівних звуках кобзи:
НАМ буде добре на своїй землі,
А потім ЇМ – і «харашо», і «добже»

Як людність ми ніколи не помрем,
Хай в найлютішу нас жбурнуть негоду.
Ми не помрем з таким поводирем
У Віфлеєм для нашого народу!

Ні, ти був зрячим, а народ  - сліпим,
Душа його і темна, і волога
Зі сліз і крові голосом своїм,
Змішавши із пилюкою шляхів,
Дороговказ ти сонячний зліпив
До Правди і до Волі, і до Бога!

Ти не мовчав, співав і нас повчав,
Щоб гідними ставали наші вчинки.
Хоч цар лихий був, але ж був Кобзар
Із літери великої – Шевченко.

У буйстві зим змінився в нас режим.
Тепліш, світліш чи стало нам, кобзарю?
За те, що лиш народу ти служив,
Й «народна» влада напускала псарню.

Колись «комса», тепер своя попса
Кусала сміхом і псувала струни.
Та струмом правди проростав кобзар
І думами померзлі душі врунив.

«За рідну мову і за рідний край» -
В тих звуках до повстання чути  поклик.
То ж грай, кобзарю, грай, не замовкай,
Співай, кобзарю, щоб серця не змовкли!

               
             3
Співай, кобзарю, щоб я міг сказать,
Хоч пошепки, про себе: « Я – козак,
А не кізяк, ще й мокрий і порожній,
Я – кремінь, я – козак, я – запорожець!»


Я – січовик, то ж буду я чавить
Усіх мастей, усіх властей чужинців
Й – своїх, що навіть гірші за чужих.
І не потрібні хутір і Чаплинський,

Щоб хутко я перетворив юрбу
У армію на битву вирішальну
І Крим я покорив, здобув Стамбул,
Розворушив мурашником Варшаву.
Молдову подолав я за добу,
Мадяр  –  за дві. Тепер – кубло. Тому
Не на Москву – на Київ вирушаю.

Навіщо це: Стамбул спалить до тла,
А чи кремлівські розгромить палати?
Потрібно лиш холопа і «хохла»
В своїх думках, в своїх ділах здолати!

Щоб вірус меншовартості  пощез
З тремтінням клятим  язичка й колінець,
Щоб на Хрещатику зміг крикнуть до небес
На світ увесь: «Я – русич, - українець!»

Козак – я, запорожець, січовик!
У співах чумаків,у звуках віщих кобзи
На мить себе відчув я, і цю мить
На все життя, на всі віки продовжив!

10.10. 2010