Вечеря

Так, ця картина добре застрягла у моїй пам’яті, до найдрібніших деталей. А малювалася вона, коли червоний ртутний прапорець уперто миготів на позначці 25, звісно, нижче нуля. Під наглядом здеманіло-невблаганного вітру, який підхоплював краплини дощу й огортав ними дерева та зв’язні й електричні дроти, подвоюючи, а то и потроюючи льодову масу. Крижаніло… Усе навкруги крижаніло. Ах, як хотілося у таку холодну й люту годину побалувати свої ніжки пухкими капцями у вигляді лисеняти чи ще якоїсь звіринки. Дістати з-під ліжка на теплий килим закляклу гурьбу іграшок, огорнути їх руками, але потім і гримнути, щоб слухалися та не забували шикуючись у ряди, бажати моїм батька доброї і приємної вечері.
І світла, хотілося більше світла. Ожеледь же, «налипання-залипання» підривали його шляхи до нашої домівки. І єдиною надією ставала керосинова саморобна лампа з вати. Яка не давала змоги, навіть розібрати кольори олівців, щоб хоч чимось зайняти свою малу й нетямущу сутність…
Так мріялось… Але з смішними тапцями, світлом й іграшками трохи не склалося. А ось вечеря таки була. Все як по-традиції, спочатку була молитва (правда молилася тільки я, аби, мої любі, не дай Боже, не зазирнули один одному в очі). Ну що поробиш – рефлексія. Наший Пуфик, он, душенька, а не собака, та коти своєю упертістю просто драконили його. Та де там, виявляється, що не тільки коти, але й я могла стати епіцентром яросних агоній. Тому молитися тієї хвилини було доречно й за себе.
Розмову (правда це слово трохи не підходить) завів батько, можливо так, від нудьги й вирячив на мене свої червоно-солов'їні очі.
-            Що ти там булькотиш собі під носа?! Неси щоденник сюди!.. Що це за четвірка?! Мені потрібна відмінниця!  А то будеш як твоя матуся, невзмозі розрахувати кількість солі, щоб хоч раз, приготувати їстівну вечерю.       
-       Ах ти нелюде, зо дня у день не виходиш із дому, а я, налопатившись на морозі, намагаюся ще й куховарити, як та дурепа, але ніякої подяки! І так кожного дня…
 -         Мамо, не плач!.. ну не сваріться… уже й сама почала вовтузитись і набухати слізьми. Я молоді дріжджі перед випічкою. – Не чіпай маму!
-            Нюні… з обох сторін нюні… Що за бабське плем’я?! Зараз я тут наведу порядок!
Хапає мене за комірець, немов собака за шкірку і волочить у саму темряву, неначе намагається закинути назад у прірву, з якої я з’явилася.
-               Не смикай так дитину! – нападає мати словами і тремтить як вовчиця з своє дитинча, погрозливо оголюючи пазурі.
На своє лихо, товстий комірець светра, натягнутий з одного боку, як гума на рогатці, став нещадно тісним і удушливим… мені бракує повітря і слів… слова неначе пересохли, чи втопилися в глибинах душі. Я не можу крикнути – відпустіть! Дайте спокій!, але я можу, і впиваюся в батькову ногу як мале клопеня, з усією первоцвітною ненавистю і мольбою… і лечу, лечу із заданою батьком силою. Десь перед очима, в напівтемряві, проноситься і ненька. Тепер вона більше схожа на лебідку, яка білими крильцями намагається тупотіти і битися, ненароком задіваючи чоловічу силу.
-               Ненавиджу тебе! Доню вдягайся, ми більше сюди не повернемось!
-               Ах, не повернемось?! Тільки-но ворухнися – і я твоїй матусі патлі повискубую, - зовсім оскаженіли демони чоловічої плоті, невідомо звідки черпаючи енергію і незрозуміло куди несучи її.Так, невідомо звідки й куди… та ще більш не ясно, за що так норовисто-гаряче вони намагаються ухопитися… А хапають таки матір за кудряві локони.
Я з недитячим пульсом, схолодніло-тремтячими руками, вбиваюся у куточок (на місце де раніше стояв стул) і намагаюся вкусити коліно так, щоб розгойдався, і випав мій останній молочний зубик. Може таким чином приверну увагу рідних… останній же, значить я вже велика… І закінчиться це мордобиття… чи… а-у-у-у!...О Боже!... Крово… Зі стола у мене на голові приземляється каструля й падає на підлогу, а через мить біля оторопілої каструлі з'являється і все інше. Окрім… (небесні сили, дайте волі це усвідомити, дайте волі підвестися), окрім – кухонного ножа, який упевнено тримається в батьківській правій руці, немов погрожуючи, або готуючись до ухвалення лівої руки, яка міцним капканом обвиває біленьку, ніжну шию моєї матусі… Зриваюсь пташкою, тією малою журавкою й пурхаю босоніж, без пір'я, у крижану, несправедливу вирву. І хочу… подалі від цього болю, від цього недитячого жахіття.