Наркоманiя

          Безжалісна, холодна снігова хвиля врізається в мою шибку, немов об скелю дев’ятий вал. Та невзмозі подолати міцну броню, розсипається білими бризгами і летить униз.  У темряву, у безодню… Лиш тільки вітер досягає своєї мети, просякає крізь щілину у рамі вікна і охолоджує простір, в якому знаходжуся я. Простір, жаркий і удушливий, заповнений різким ароматом, що поїдає мій розум… Уїдливий, він глибоко проник у мій блакитний светр, у моє ліжко. Та мало того, тепер він зібрався невидимою хмариною у самої стелі. Обступив мене, взяв мене у свої лапища і намагається видавити з мене самовладання. Щоб я разом із ним пульсувала нотою божевілля. Та дарма, я вже давно такою є, інакше, не пов’язала своє існування із цим запахом. Зараз я несу кару за це… Намагаюся втекти як сірник із сірникової повної коробки, але немає як і нема куди… Та й чи вистачить сили у волі, твердості у міркуваннях, щоб не піддатися наростаючій спокусі?... Вуличний ліхтар вібрує від негоди і пускає неспокійне світло в кімнатну пітьму. Яке золотою пеленою огортає моє оголене тіло. Лежу на пухкому килимі посеред кімнати, намагаюся сконцентрувати увагу на нічному пейзажі стелі. Але ні, навіть, там я бачу твій образ, який так гаряче і лукаво спостерігає за мною. Навіть на підлозі немає жаданого спокою… Моторошно… Я відреклася свого светра й ліжка. Чого потрібно тобі ще? Відпусти! Мої відчуття котяться до небезпечної точки. Я більше не можу поглинати твій аромат, відчувати це болюче спустошення.  Нестримна дрож зародилась в серці і  вийшла холодним потом на кінчиках пальців. Як у вакуумі забракувало повітря і сили тяжіння, відчулася тягуча, притуплена біль у спині. Й попливло, попливло усе довкола мене, а можливо й зі мною, у невагомій каруселі… Думки набухли, стали тяжкими, як надувна куля наповнена водою. Боязко… Якби тільки ця куля не луснула… Трепетно, з усіх боків, намагаюся знайти підхід до неї, щоб не наполохати, і вгамувати неспокій. Бо якщо ні, за наслідки я не ручаюся…
Бух! Вдарили у вікно тяжкі градини. Так дивно взимку град… Сповнена несамовито пристрастю, з божевільним відчуттям нерозуміння дійсності, хапаю поспіхом мобільний телефон. Руки тремтять… Зараз у них зібралися три вектори мого існування: душа, тіло і розум. Всі відчуття злилися у єдину палітру, у вирішальний бій, немов такого поняття як «Я», навіть, ніколи і не існувало.
- Ось, вже шукаю ім’я в телефонній книзі. Я хочу… хочу почути твій голос! Лише мить і вже буде натиснена зелененька клавіша виклику…
- Але ж ні… не можна… так ганебно відноситись до гордості і самоповаги, - репетує мозок, -  й взагалі можливо це все ілюзії й вигадки романтичної натури. Можливо ніякого кохання не існує і ти черговою образою та брутальністю намагається мені це втулити. Потрібно з цим закінчувати, потрібно провітрити кімнату!
- Закінчити?! А як же ми?! – стрепенулися тіло і душа.
- Мені, потрібно тепло і насолода, - прошепотіло солодко тіло.
- А мені - бездонно блакитні очі, - проспівала душа.
 Кохання безкордонне. То чому б і не подзвонити, ну хоча б в останнє, не запросити тебе на ніч, не відчути тебе, - приємно лоскочучи мозок наївничала інша сторона…
Мимоволі натискаю виклик… й скидаю… Ні! Досить! Звертаюся у клубок і падаю в забуття.  Потім слідує другий забіг, третій, четвертий… Я ненавиджу науковий прогрес, а твою магнітну ауру ще більше! Я залежна від тебе, я потребую тебе, як останній наркоман…
Ти – конопля! Ти посланець низу! Але я вища за тебе!
Відчиняю хвіртку. По оголеному тілу немов холодною рукою пройшовся крижаний вітер, залишивши шороховаті сліди. Але не охолодив, а навпаки, розжарив моє бажання випустити з рук, як чорного птаха, науковий прогрес. Ось він летить у нічний, морозний пил… разом із тобою…
Парадоксально, але мене огортає відчуття піднесення, фатальності, незвичайності… Неначе відбувся обмін із нічною стихією. І я тепер чекаю на свою данину…
Краще я помру, аніж принижуся перед тобою і скурю чергову дозу! Ах, все ж мозок переміг у цій нервопроливній війні…