Светр кольору кави з молоком

Я слова вимовляю тихо –
Солов’їною гучно не кажуть.
Щось завжди залишиться в простОрі,
Посеред площини Декарта,
Поміж літер отам, у повітрі.
І з одного боку так треба,
Та водночас не треба нічого.
У безмежжі ніхто не цінує
Повінь звуків і кольору гамму,
Окрім смертного тіла людини,
Що поляже у землю й не встане.

Як ввійти у метро на Толстого,
На Хрещатику чи на Петрівці  -
Обирай, що тобі заманеться,
Бо пейзаж завжди ідентичний:
Ти побачиш не люд, а лиш м’ясо,
М’ясний ком, що летить крізь тунелі
І лавиною відчай жбурляє
У отих, що лишились окремо.

І без відчаю ти не вернешся,
Він чекає за кожним будинком,
За каштаном, Тарасом і Сонцем,
Навіть друг заховає за спину
Оцей відчай, щоб подарувати
У День Знань або Контрацептивів.

Я тебе покохала так ніжно,
Що, здавалось, зрослася кістками,
І моє потенційне щастя
Вимагало твою присутність.
Ти мене некохав так сильно,
Що в троянді зрослись пелюстки,
Що в птахів взяли й випали крила,
І ти зник не лише отут, поруч,
Ти би ладен був і померти,
Аби зтерти із мене те світло,
І в мені залишилися тільки
Ота стрижка під нуль й пара светрів,
Які вчора іще розпустили.
На нитках ти повісився в спальні.

Українською можна ридати,
Українською можна померти
І розкластися на тканини –
Шовк і ситець в мереживі суконь,
Та усе це залишиться в тілі,
Слабким викриком у гортані,
І почув би його лиш найближчий,
Та мій светр уже розпустили…