Лунатизм. Богдан-Игорь Антоныч

Не смотри, не смотри на меня так упорно, предвзято,            
перестань, перестань, умоляю тебя, перестань!               
Почему, почему я и ты, и за что мы с тобою закляты             
обреченно ходить по Земле и искать здесь небесную грань.   

О, закрой, о закрой серебристое страшное око,
на секунду хотя бы завесь пеленой облаков.
Не сверли, аж насквозь, аж до дна не впивайся глубоко
чарами ослепительно ласковых и ядовитых оков.

Не чаруй, не колдуй, ведь когда ты, зловещий, заманишь
по вселенским трясинам меня на высокий, на самый высокий карниз
во все горло я вскрикну, увидив внизу  только голые камни,
рухну навзнич и скатимся кубарем, словно два яблока, вниз.

______________________

Богдан-Ігор АНТОНИЧ
ЛУНАТИЗМ

Не дивись, не дивись так на мене ти вперто й завзято,
перестань, перестань, о молюсь, перестань!
О чому, о чому і мене, і тебе, о чому нас проклято,
щоб ішли я і ти, вдвоє ми, на землі й на неба грань?

О замкни, о замкни хоч на хвильку одну це страшне, срібне око!
О засунь ти його, я благаю, зіницями хмар!
Не свердли, не верти, аж наскрізь, аж до дна не вбивайсь так глибоко!
Відійми твій слипучо-лискучий, отруйливий чар!

Не чаруй, не чаклуй, бо коли вже мене, лиховісний, пристрінеш,
на найвищий з усіх разом вийдемо шпиль, понад всесвіту твань,
а тоді на все горло я вигукну, низу побачивши ріні,
й звідціля впадемо назадгузь шкереберть, наче яблука два.