ВiРШi У ПРОЗi

Два янгола
Venisti,  ex insperato repente…

Мені на хвилину здалося, що ти  -  мій янгол! Заголовок  воскреслих поривів, міфів, безумств, і ще не сколиханих рим. Пульсуюче світло в чорній дирі, симфонія щастя, восьма нота в нотному стані…
З’явився ти, о янголе ночі, в ступорі темряви, в чорних нектарах розквітлої тиші. З’явився – і стрепенулися Фенікси в гніздищі своєму, закружили весілля над розпукою й болем.
І тоді… тоді подихом теплим, ванільним торкнувся ти криги зльодянілої за зиму щоки, а устами – самої душі.
Закричало десь ехо - « amare me! », забриньчала і тінь - « назавжди!... будь поряд, як хочеш забери усі мрії й талан під опіку свою ».
В ту ж мить, з запахом сірки стала ваніль, десь затріщало багаття, закоптилось вугілі, засліпила усе в ночі невидима мла, засльозило усе…
А ти ж, мій загадковий, стояв все в ангельській подобі, гарний, мовчазний…  допоки мла не з’їла образ твій до рання.
Так, ти  - янгол ! От тільки двох янголів не носять на плечі…  і не міняють на віку.