Одна нiч

            Доки ти живеш в цьому страшному світі, мимовільно чи за власним бажанням, братимеш із нього усе: і світле, і чорне, солодке та гірке, щастя та відчай безвихідності. Страхи, страждання, та навіть туга порожнечі, часом висотують тебе всього, доводячи до такої межі, що чаша терпіння вичерпується до дна. Ти вже не в змозі дивитися на це прекрасне трагічне дійство.
          Ти відступаєш у темряву, в оманливий облудно-солодкий присмерк передворіття пекла. Тобі стає легше на якусь мить. Дурман пристрастей притупляє біль, заганяє углиб твою тугу. І тільки тоскне невідворотне штучне світло все дивиться тобі в очі і ти знаєш: через годину, через дві, які ти  виграв цим відступом, настане пора вибору – або ти ввійдеш до пекла, або знову почнеш повертатися на покинуту тобою дорогу.
           Повернення тим шляхом, яким ти  спускався чи падав – неможливе. Ти бачиш перед собою дивовижно-прекрасні ворота з галасливою музикою, ти чуєш, як тебе гукають найрідніші голоси. Десь ізбоку виникають чорні отвори з бездонними темними проваллями, що чигають на тебе крижаним подихом. Як не дивно, але саме це і є вихід із чистилища. Тоненька стежка над безоднею, під пронизливим вітром, до ледь-ледь помітного просвітку в небі. Але перш цього тобі треба глянути у вічі смерті.
         Смерть – це простір чорної імли перед тобою. Смерть – це вже не жах чи острах, це те що йде після них. Смерть – це всесвіт порожнечі, де вже не мають значення ні час, ні відчуття, ні турботи про все земне. Десь далеко-
далеко крізь вакуум темноти починають проступати голки зірок, очі вічності...
          Перед тобою, в немислимій круговерті, кружляють всі твої щасливі та чорні дні, зустрічі, обличчя, підлоти, героїчні вчинки, добрі очі, голоси, надії, стаючи сухими пелюстками квітів, котрі сплітаються в немислиму велетенську завісу, що ось-ось розсунеться, розпочавши новий спектакль величного театру смерті. Залишився один крок у прірву...
          Не маючи страху, все твоє єство подається вперед, намагаючись подолати муку відстороненості та невідомості. Подається і наштовхується на тоненьку, ледь жевріючу розжарену сталеву нитку. Хтось наче дихає на неї, роздмухуючи полум’я. Ти відчуваєш, що ця перепона непереборна, бо це – любов.
          Ти ще любиш тих, кого майже загубив у своєму серці. Часточки забутих кохань все ще живуть, болісно відкликаються на випадкові згадки, асоціації, і це непідвладне тобі, і в цьому, зринаючому вогняними палаючими квітами, твоя остання надія.
           Погляд твій відривається від безодні, і ти починаєш повільно пробиратися стежиною вздовж скелі до світла, до сповнення своєї долі...
           Найдивнішим у всьому відчутому та побаченому тобою за цю ніч є те, що нитка любові не полишила тебе, перетворилася на голку, що боляче пронизала твоє змучене серце, залишившись мабуть єдиним, на що спирається твоя душа, ідучи визначеною дорогою.