Пiсля того

               
              Зі зникненням надій та ілюзій у людини часом розпочинається нове дивне життя. Світло доходить до тебе у всій повноті, таким як є, без рожевих та золотавих відтінків. Це просто світло, яке розкриває перед тобою оголений світ. Це просто темрява, густа, липка, синювата. Це просто зорі, що гостро поштиркують твоє серце своїми тоненькими промінчиками. Це просто вітер із важкими хмарами. Все це – над, під, поза тобою.
              Смерть вже не є жаданою.
              Спокій – це також ілюзія, каламутний обман. Але чому серце раптом відкликається на це надреалістичне видиво схлипуванням скрипок, спогадуванням марних снів? Чому ці сни розтрощують величезний темний клубок людей та подій одним і тим самим обличчям, голосом непідвладними забуттю?
Любов жива. Вона бродить по похмурим закуткам твоєї пам’яті маленькою дівчинкою. Їй холодно і страшно в лунких пронизливих коридорах зневіреної душі. Ти нічим не можеш їй допомогти. Твій розум розпрощався з надією. І тому любов помирає останньою.
Після того як вже не буде тебе.
На небі не прощають убивства дітей.
Скільки кохань на тобі, друже у дзеркалі?