Сумрак и тени, и день золотой. Лина Костенко

Сумрак и тени, и день золотой.
Плачут и молятся белые розы.
Может, то – я, или кто-то другой
там, на веранде в задумчивой позе.
Может, он плачет, а может, он ждёт –
вдруг да услышит шаги, скрип калитки.
Может, он встанет, челом припадёт
там к косяку, если чувства в избытке.
Где ж вы, те люди, чьи годы тут шли?
Свете мой белый, какое раздолье!
Грусть поколений - как танец пчелы,
танец пчелы до бессмертного поля.
Может, потом, через тысячу лет,
я и не я, но  воскресшая  в генах,
тут на земле отыщу вечный след
предков моих в  давних  плачах, легендах.
Голос колодца, чего ж ты замолк?
Руки шелковиц, чего ж вы застыли?
Ржавой серёжкой на доме замок,
Наглухо ставни и окна забили.
Белый порог обивать лишь дождям.
Кто-то  стенает в том доме ночами?
Может, живёт одиночество там,
Двигает в печь пустоту рогачами.
Может, то боль наша, может, вина,
Может, бальзам на заблудшие души –
Память колодца и память окна,
Память тропинки у памятной груши.

Оригинал

Затiнок, сутiнок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може, це я, або хто, або ти
Ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде –
Кроки почулись, чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
Там на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
Танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ –
Я і не я вже, розбуджена в генах,
Тут на землі я шукаю хоч слід
Роду мого у плачах і легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
Ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
Соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а, може, вина,
Може, бальзам на занедбані душі –
Спогад криниці і спогад вікна,
Спогад стежини і дикої груші…

Иллюстрация из Интернета.