Степ
серед вічно-безкрайнього степу,
Поруч тільки мій кінь
зі сталево-бездушної плоті.
Обрій нас полонив,
ув'язнивши в світлині зі срібла.
Ми закуті в ланці
світу вічного коловороту.
Сонце пензлем вогню
домальовує тіні щомиті,
Гострим оком митця
пропікаючи тіло до серця.
Маком чорним летить
у блакитній небес височіні
Жайвір – тенор ланів –
і веселі виспівує скерцо.
Хвилі швидко біжать
океаном безмежним смарагду,
І метеликів рій
заколисує райдуга квітів.
Вітер виклик послав
пружнім подихом хмарі в обличчя –
Зве її на дуель,
Бо вона зазіхає на літо.
Мою душу слабку
У обіймах тривога стискає,
Що лишуся один,
Наче перст, серед дикого поля.
Спинить час мій Творець
у полоні самотності й пустки,
І жахає мене
у степах бути згубленим доля.
Гей, мій кінь вороний!
Запалю твоє серце залізне!
Утікаймо, хутчій,
До турбот і проблем водоверті!
Бо хоч тиші ковток
І відроджує стомлену душу,
Та самотність її
є страшніша і спокою смерті…
Пи.Си. Переробка твору
2009 – 09.11.2013
Свидетельство о публикации №113110904743