Кладовище чорнiе за селом

Кладовище  чорніє  за  селом,
Підсліпувато  блимає  каплиця.
Дзвін  калатає,  наче  б'є  чолом...
О,  Господи,  невже  це  мені  сниться?

На  цвинтарі  по  пояс  бур'яни,
Подекуди  вони  -  у  зріст  людини.
Ще  ягоди  чорніють  бузини,
Лежать  рядами  тихо  всі  родини.

Могила  мами...  похилився  хрест...
На  всю  могилу  розрослась  калина.
З  докором  Янгол  дивиться  з  небес:
Що,  совісті  лишилась  крапелина?

А  поряд  батько,  і  його  дідусь,
У  другому  ряду  -  бабця  Килина,
Бабуся  Дарка,  дід  Арсен...  зігнувсь
Хрест  кам'яний...  упала  на  коліна

І  стримати  не  можу  гірких  сліз.
Як  боляче,  коли  побачиш  рідних,
Які,  мов  сироти,  лежать  серед  беріз,
В  умовах  геть  таких  людей  не  гідних.

До  неба  тягнуть  руки  ясени,
Схилилися  в  молитві  сиві  вишні.
Огов,  ви  де,  коханії  сини?
Де  невісти  поважні,  такі  пишні?

Онучок  вже  великий  і  ставний
Не  прибіжить.  І  від  дітей  ні  звістки.
Каштан  впаде  у  прихисток  земний,
Один  зросте  весною  серед  пустки.

Розкішний  хміль  позаплітав  двори.
Ще  поросли  городи  бур'янами.
Коли  це   було,  літньої  пори
Щоб  батько  не  косив  траву  з  синами?

Сини  повилітали  із  гнізда,
Двір  батьківський  буяє  споришами.
Хатиночка-сирітка,  аж  руда,
Не  раз  до  глини  вимита  дощами.

Дах  хати  -  голі  ребра...  вітру  свист...
Старенька  груша  простягає  руки.
А  сум  старанно  пише  в  осінь  лист
Про  зустрічі  рідкі  й  гіркі  розлуки.

Позаростали  до  хатів  стежки,
Ворота  покосилися...  руїни.
Порозсихались  ночви  і  діжки,
Забуті  села  бідної  країни.