Маестро

Торкнулись клавіш пальці піаніста,
Здійнявсь легенько, і пронісся бриз:
Подався вдаль, обняв чуттями місто,
Зронив чекання десь у верболіз.

Так сходить в небі сама перша зірка
В тремких раменах темноти й мовчань,
Так з витоків беруть початок ріки,
Струмком бентежним, сповненим жадань.

І раптом зала вбралась в барви літа,
Здригнувся Всесвіт до найменших зір,
Забув Маестро в грі про все на світі –
Величних звуків дивний ювелір!

Змагались в грі рояль і неба цитра.
Шопен! О, Боже! Чарівник сонат!
Світилась мить, як і душі палітра –
В творінні – все яскравіше стократ!


Так лиш коханий пестить й ніжить милу –
Голубить шовком і душі, і рук,
В палкім коханні небо шле їм силу,
І вже немає більш гірких розлук!

Цвіла бузково єдності октава –   
І білий голуб мрій летів, летів,
А час спинився. Тиша. Браво! Браво!
І схлипнув вголос хтось під плеск чуттів...


   Коснулись клавиш руки пианиста… Над залом пронёсся лёгкий бриз. Помчался вдаль, обнял блаженно город, и уронил пыл ожиданья где-то над вербой.
   Так всходит в небе первая заря, в трепетных объятиях темноты и тишины, так из истоков начинают свой стремительный бег реки, волнительными ручейками, которые полны желаний.
   Но вдруг всё заиграло в разноцвете лета и, внемля музыке, вздрогнула Вселенная до самых наименьших звёзд…
   Маэстро играл, забыв обо всём на свете - величественных звуков дивный ювелир! И состязались в этой игре: земной рояль и неба цитра! О, Боже! Это же Шопен… Чародей сонат! Светились миг и палитра души музыканта, которая в творенье ярче во стократ! Так с пылкой страстью, любящий мужчина ласкает шёлком души и рук свою любимую! В пламенно-высоком чувстве само небо даёт им мощь и силу! И больше в мире нет уже разлук!
   Цвела сиренью октава единства, и белый голубь летел, летел… Остановилось время. И миг молчания взорвался громким «БРАВО!». И кто-то всхлипнул в зале от избытка чувств...