Конвоиры, сдавленные ценью

Коли в словах життєвих ран спокута,
Коли з очей скотилася сльоза,
Коли думки туман в душі заплутав
Й нема часу для вороття назад.

В стрімкому русі правої руки,
Окреслюючи життєві сходи,
Про всі свої надбання й помилки -
Я напишу і заходу і сходу -

Про сподівання вічливості й миру,
Про віру в людство, в кожного з людей,
У стіни церкви, храму, монастиру,
У стогін білосніжних лебедей,

У сотні накопичених ідей,
В яких слова - незначущі пунктири.

Я буду завжди вірити в людину,
В своїх батьків, у їхні балачки.
В тяжку для мене й значущу хвилину
Палатимуть святим вогнем свічки.

В шаленстві мрій не вистачає віри,
Замало щирості, замало почуттів.
Будденності страшної конвоїри
Спасителями стали при житті.

Навколо світ майбутних відкриттів,
Минулих втрат, теперешніх стосунків,
А ми живем в прозорім прикритті
Нікому не пробачених рахунків.

Заздалегіть придуманими фразами
Завдати болю можна і стіні,
Керуючись безглуздими образами,
Коли лице приховано в тіні.

Я вірю в те, що молитви до бога,
В яких я прошу миру на землі,
Залишуть в пам`яті приємний спогад
Й не треба буде вірити мені...

Але чомусь так тяжко на душі
Від непотрібних крил старої мрії.
Поет лишень вигадує вірші,
Ув`язнений у каземат надії.

12.06.2013