НЕ ДОЛЯ...

Не питай, моя пташко,чом очі сумні,
Чом вже зрання сльозу утираю...
Бо сьогодні наснивсь мені в дивному сні
Той, якого безмежно кохаю...

Сон той дивний, пташино...бо...Літо цвіло,
А ми бігали вдвох між житами,
Нам так радісно й тепло на серці було
І нас вітер торкався вустами...

Між житами, волошки і маки цвіли,
Сонце в небі блакитнім світило...
Ми у жИті,отім, своє щастя знайшли,
Бо кохали, що вистачить сили...

Я дивилася в очі щасливі його,
Наче квіти - такі ж волошкові...
Він торкався руками волосся мого
І вплітав в нього маки червоні...

Все раділо навкруг...навіть вітер співав
І десь хмари поділись у небі...
Він мені говорив, що ще так не кохав
І що нам розлучатись нетреба...

Ніч скінчилась...І щастя скінчилося теж...
Треба ж було такому насниться?
Бо кохання, пташино, без краю, без меж -
То лиш сон...Він не зможе здійсниться...

Захотів так, пташино, напевно, то Бог...
А у світі на все божа воля...
Нам ніколи...ніколи не бути удвох:
Бо - не доля...не доля...не доля...