Шарко та Сiрко
Життя мав звичайнісіньке — собаче!
Характер мав Шарко зовсім не злий.
На місяць від нудьги бува поплаче.
До двору як зайде, коли, чужий,
Шарко знов погарчить та і погавка.
За пайку в мисці та й маслак який
Він працював, бо в нього така ставка.
Сидів цей бідолаха на цепку,
Спав в невеличкій дерев'яній буді.
Зітхав на долю нещасливу і гірку,
На безвідмінні вихідні і будні.
В господара був в хаті сірий кіт.
Ловив мишву, на грубці умивався,
Ганяв чужих котів біля воріт.
Сірком він через колір називався.
Хоч пайка у кота була своя,
Щось муляло йому здійснити шкоду!
І скільки пам'ятаю себе я —
Сірко не упускав таку нагоду!
І якось на довгенькій тарілі
Жирненький оселедець завалявся.
В ту мить наш горе-шкода на столі
Господару на очі і попався!
Добряче заробив він під задок.
Господар не на жарти розлютився!
Схватив за шкірку і жбурнув в садок,
Полаявся та в хаті зачинився.
Не любить кіт мороз та білий сніг!
Ходив і довго нявкав коло хати.
Подіяти ж нічого він не зміг —
Господар не хотів його пускати!
Собачу буду кіт подалі оминав.
Здоровкатись з Шарком вважав він зайвим.
Та цього разу він у відчаї блукав
Вже втішився б і затишком звичайним!
Сховався б сіромаха хоч куди,
“Аби не дошкуляла завірюха!” —
З такою думкою і далі кіт бродив,
Й мороз його чимдуж щипав за вуха!
Дивився пес із буди на Сірка.
Лежав собі і довго нудьгувався
“Йди-но сюди! Погода, бачиш, он яка?!”
Радіє кіт! Та трохи завагався:
“В таку негоду, як ти не крути,
Удвох у буді буде таки ліпше.
Тим паче, більше нікуди піти!
А й справді! В нього краще і тепліше!”
Отак до буди кіт Сірко шмигнув,
Там до Шарка він збоку притулився.
Мороз лютує, але кіт заснув!
Біля собаки добре розігрівся.
Господар час від часу пробачав,
В дім кликав, доки той не зробить шкоди.
А потім на подвір'я виганяв
Котяру, незалежно від погоди.
Та кіт більше в негоду не страждав!
Знов біг до уже звичної колиски.
Образи від Шарка Сірко не знав
І навіть годувався з його миски!
Тож, розійшлись чутки поміж котів.
“Це ж треба! Отаке ви, друзі, чули?!”
З них кожен мати прихисток хотів,
І за порадою прийшли дві мури:
“То що, Сірко, навчиш можливо, нас?
З собакою, герой, товаришуєш!
Тепер ти маєш дім ще й про запас.
З другом своїм, напевно, не нудьгуєш!”
Кіт випалив гидливо: “Чи й не дім!
Нікчемний! Некомфортний! І дощатий!
Дурниці справжні! Заздрите у чім?
Та буд таких на селищі багато!
Від нього ж в буді псиною смердить,
А ще Шарко занадто волохатий!
Тверда долівка, аж кістяк болить,
А ще він і вухатий, і блохатий!
Він не цікавий, а такий простак,
Та й що він в цьому світі іще бачив?
То я нізащо не схотів би жити так!
Та я б собі такого й не пробачив!”
Так розпалився кіт і подружкам горлав,
А потім місцем в хаті вихвалявся.
На все це мудрий голуб споглядав,
Не витримав, і з даху обізвався:
“Чому волаєш як мале, дурне теля?
Господар вдома буде, чи не буде,
А як мороз тобі, Сірко, надошкуля,
То ти полізеш знов до тої буди!
Мораль цієї байки є така:
Коли вже внадився до когось ти ходити,
Не смій тоді судити простака!
Бо хтозна-як ти сам ще будеш жити!
Свидетельство о публикации №113100905318